будемо у виграші.
Джахан опустив очі. Раніше капітан про це вже говорив, але Джахан плекав надію, що він забуде. Як виявилося, не забув.
– У палаці всюди золото й самоцвіти. Рай для злодія! – сказав капітан Ґарет. – Коли ти туди потрапиш, будеш для мене красти. Тільки не пробуй зразу все обібрати – турки тобі руки обрубають. Братимеш потихеньку, дрібнички…
– Але ж там усюди варта, я не можу…
Швидко, як думка, капітан підскочив до хлопчика.
– Ти хочеш сказати, що не робитимеш цього? Ти що, забув, що сталося з тим нещасним погоничем?
– Не забув… – Лице Джахана посіріло.
– Не забувай, з тобою могло б статися те саме! Коли б не я, то такий хлопчина, як ти, тут би не вижив!
– Я вам зобов’язаний, – тихо промовив хлопчик.
– То віддяч мені щирим золотом, а не порожніми словами, – капітан кашлянув, бризкаючи слиною. Підтягнув хлопця до себе ближче. – Матроси могли б порубати слона на шматки та згодувати акулам. А тебе… Вони б тебе грали – всі по черзі. А коли б їм твій задок набрид, то продали б тебе в будинок розпусти. Ти, шмаркачу, мені зобов’язаний. Ти йдеш просто в палац. І вдаєш, що ти – погонич слона!
– А якщо вони помітять, що я не знаю нічого про слонів? – спитав Джахан.
– То це означатиме, що ти попався! – сказав капітан, дихаючи на хлопця кислим духом. – Але цього не буде. Ти ж у нас хлопець тямовитий. Я почекаю, доки ти станеш як слід на ноги. Потім до тебе зайду. Якщо ти не зробиш те, що я наказав, то, Богом клянуся, зроблю так, щоб тобі кишки випустили! Усім розкажу, що ти – самозванець. А ти знаєш, як карають того, хто обманює султана? Його на мотузці підіймають… підіймають… а тоді опускають – і на залізний гак за ребро вішають. Людина три дні конає. Уявляєш, три дні, хай їм чорт! Ти благатимеш, щоб тебе хтось добив!
Джахан вивернувся із рук капітана. Хлопчик вибіг із каюти, промчав через палубу до трюму, там заліз у закуток до слона, який, хоча мовчав і хворів, був його єдиним другом. І там Джахан заплакав, як дитина, – адже він і був дитиною.
Корабель зайшов у доки, і всі чекали, коли його почнуть розвантажувати. Хлопчик прислухався до метушні на палубі й, хоча йому бракувало свіжого повітря і страшенно хотілося їсти, не наважувався поворухнутися. Він замислився, куди поділися щури. Невже гризуни, неначе поважні пасажири, зійшли на берег одне за одним, коли корабель був у гавані? Перед очима його постала картина: десятки червоно-чорних хвостів метляються на всі боки і зникають у плетиві вулиць та провулків Стамбула…
Не маючи сили чекати, Джахан виліз нагору, де, на його полегшення, нікого не було видно. Окинувши поглядом доки попереду, він помітив капітана: той розмовляв із чоловіком в ошатному халаті та високому тюрбані. Напевне, вельможа. Коли вони помітили хлопчика, капітан жестом покликав його.
Джахан переліз благеньку обшивку, зістрибнув – і пішов до капітана та незнайомця.
– Капітан
