крізь просвіти між дощок слона; він гойдався у повітрі, немов якесь химерне створіння, напівптах-напівбик – дабат аль-ард, тварина, яка, як стверджують імами, вийде із землі в Судний день. Люди поспішали на допомогу, юрба роззяв збільшувалася, і невдовзі всі навколо або тягли, або дивилися. Джахан метушився, намагаючись чимось допомогти, але не дуже знаючи, як саме.
Ящик приземлився гучно, страшенно гепнувшись об землю. Слон ударився головою об верхні дошки. Вантажники не хотіли його випускати, боячись, що звір на них нападе. Хлопчику довелося довго їх умовляти та переконувати, що Чота не заподіє лиха.
Коли слон вийшов, ноги у нього підкосилися. Він упав, як маріонетка, в якої обрізали ниточки. Геть виснажений, Чота не бажав рухатися, він заплющив очі, неначе хотів, аби це місце й люди навколо зникли. Його довго тягли, смикали й підганяли і врешті закинули на велетенську підводу, в яку була запряжена дюжина коней. Щойно Джахан зібрався й собі стрибнути на підводу, хтось схопив його за лікоть.
То був капітан Ґарет.
– Прощавай, синку! – сказав він так голосно, щоб усі почули. А тоді перейшов на шепіт: – Уперед, мій злодюжко! Добудь мені діамантів і рубінів. Не забувай, якщо щось проти мене задумаєш, я тобі яйця відріжу!
– Можете мені довіряти, – пробелькотів Джахан, і ці слова немов вітром здуло з його губ. Хлопчик сів на підводу.
На кожній вулиці, яку вони минали, люди розступалися, охоплені страхом і захватом. Жінки тулили до себе немовлят, жебраки ховали свої посудини з милостинею; старі хапали свої ціпки, ніби збиралися захищатись. Християни хрестилися, мусульмани читали сури, які відганяють Шайтана, юдеї молилися по-своєму; європейці дивилися на це видиво із сумішшю подиву і страху. Здоровенний мускулястий казах зблід, немов побачивши привида. У його страхові було щось настільки дитяче, що Джахан не зміг втриматися від сміху. Діти – лише вони – проводжали їх ясними поглядами, тицяючи пальчиками на білу тварину.
Джахан помічав жіночі обличчя, напівприховані ґратчастими вікнами, декоративні пташині будиночки на стінах, куполи, на яких зблискували останні сонячні промені, та багато дерев: каштанів, лип, айвових. Куди б він не глянув, усюди бачив чайок і котів – ці тварини мали тут повну свободу. Жваві й нахабні, чайки кружляли вгорі, час від часу хапаючи то наживку з відра рибалки, то шматок смаженої печінки з таці вуличного торгівця, то пиріжок, який поклали на підвіконня охолонути. Як видавалося, ніхто на них не сердився. Навіть коли стамбульці й відганяли птахів, то робили це неохоче, немовби про людське око.
Джахан дізнався, що в місті двадцять чотири брами і складається воно з трьох міст, що звуться Стамбул, Ґалата і Скутарі. Він помітив, що люди були вбрані у певні відмінні кольори, але не розумів, за яким саме принципом. Вулицями ходили водоноси із вишуканими порцеляновими чашечками і торгівці, що навперебій пропонували що завгодно – від мускусу до скумбрії. Тут і там Джахан помічав маленькі дерев’яні хатки, де розливали якийсь напій у глиняні посудинки.
– Шербет! – прицмокнув вельможа,
