про сам гарем – деякі з тих історій були правдою, але більшість – вигадками. Його браму охороняли чорні євнухи, обвалашені настільки докорінно, що справляти малу потребу могли тільки за допомогою трубочки, яку носили у поясі. Оскільки іслам забороняє будь-яке калічення, ділки з християн і юдеїв домовлялися з работорговцями, щоб ті виконували цю справу деінде. Хлопчиків ловили у глибинах Африки й позбавляли чоловічого єства. Тих із них, хто виживав, купував султанський двір – і їх везли кораблем до Стамбула. Із них багато хто помирав дорогою – і їхні тіла скидали у море. А ті, хто мав удачу і хист, могли рухатися вгору. Ось так і тривав гріх, провину за який ніхто на себе не брав, хоча всі долучалися. Санґрам казав: їм відрізають не лише яйця – їм нерідко виривають і серце. Тепер вони, до яких колись було виявлено немилосердя, самі є немилосердними до всіх. Якщо котрась із дружин спробує втекти – саме ці євнухи перші кинуться її ловити. Гарем, немов ріка, прихована, але потужна, протікав через усе життя палацу. Його називали даруссааде – «Дім щастя». Подейкували, що кожна кімната, кожна зала в ньому з’єднується зі спочивальнею валіде – матері султана. Багато років вона особисто відстежувала, що саме сотні жінок щодня їдять, п’ють, вдягають і роблять. Жодне горня кави не було заварене, жодна пісня не співалася, жодна молода дружина не привертала уваги султана без її згоди. Головний чорний євнух – то були її очі й вуха. Але нині вона померла. І вся її влада, навіть значно більше, перейшла до рук султанші.
Звали її Хуррем – але багато хто називав її відьмою, джаді. Було в неї чимало і прихильників, і ворогів. Розповідали, що вона зачарувала султана, додавши приворотне зілля у вишневий шербет, побризкала чимось під його подушку, під повнею зав’язала вузли на його одежі. Порушивши трьохсотлітню традицію, султан одружився з нею, влаштувавши таке бучне весілля, що про нього й досі балакають у кожній харчевні, борделі й опійному притоні міста. Хлопчик, власне, нічого не знав про харчевні, борделі й притони, зате Санґрам був із ними добре обізнаний і полюбляв попліткувати. Більша частина Джаханових знань про те, що діялося в палаці й поза ним, походили від земляка.
Чи була султанша відьмою, чи ні, але всілякі цікавинки вона полюбляла й не шкодувала зусиль, щоби поповнювати свою колекцію. Найменша карлиця в імперії чи музична скринька з таємними відділеннями, селянська дівчина зі шкірою, наче в ящірки, чи собача буда, оздоблена коштовностями, – усе це вона добувала для себе з однаковим завзяттям. Султанша любила птахів і часто ходила до пташника. Її улюбленцем був папуга ара із зеленим черевцем і яскраво-червоними крилами, і вона навчила його з дюжини слів, які птах своїм прикрим рипучим голосом вигукував на все горло, коли бачив султана Сулеймана, викликаючи в того усмішку. Хуррем подобалося годувати газелей і лошат, а от до диких звірів вона майже ніколи й не ходила. Воно й краще, думав Джахан, бо боявся її. Як же не боятися жінки, яка вміє читати думки й викрадати душі?
Перші тижні в паїтахті – Тронному місті – минули без пригод. Чота поволі одужував, повертав
