йшло небосхилом, потім фарбувало його край у ясну багряну барву, і день закінчувався. Тривали останні тижні перед сезоном дощів, повітря було нестерпно вогке й задушливе. Джахан, нікому нічого не кажучи, хвилювався, що зі слоненям в утробі щось сталося. Йому навіть спадало на думку, що в Пакізи просто дуже сильно пучить живіт, що в ньому тільки пустота. Однак, коли хлопчик прикладав вухо до її великого, провислого майже до землі черева, він чув биття серця, негучне, але постійне. Маля було там, але з нікому не зрозумілих причин ховалося, вичікувало свого часу.
А в Пакізи тим часом виникав апетит до геть несподіваних речей. Вона залюбки лизала брудні калюжі, цмокала губами, коли бачила суху глину, пожирала кізякові цеглини. За кожної нагоди вона відкушувала шматки побілених стін зі свого хліва, за що Джаханів вітчим її шмагав.
Родичі Пакізи майже щодня приходили подивитися, як її справи. Виходили з лісу, вервечкою крокували повз, дивлячись під ноги, на курний шлях, тупаючи в ритмі, чутному лише слонам. Дійшовши до місця, самці притихали, а самиці наближалися й гукали її своєю давньою мовою. У дворі Пакіза нашорошувала вуха. Вряди-годи вона їм відповідала. Як могла, слабким голосом, вона просила родичів, аби вони не хвилювалися. Але здебільшого стояла мовчки – чи то завмерши від страху, чи заспокоєна їхньою любов’ю, Джахан точно не знав.
Люди приходили здалеку подивитися на це диво. Індуїсти, мусульмани, сикхи та християни юрмилися навколо їхньої хатини. Люди приносили гірлянди з квітів. Запалювали свічки, кадили пахощами, співали. Дитя слід благословити, казали вони: його пуповина застрягла у невидимому світі. Вони прив’язували клаптики тканини до баньяна, сподіваючись, що небеса почують їхні молитви. Ідучи, кожен гість обов’язково гладив Пакізу й обіцяв не мити рук, доки бажання не справдиться. Найзухваліші намагалися висмикнути у слонихи з хвоста одну-дві волосини: Джахан стежив, щоб вони такого не робили.
Раз у раз до їхніх воріт приходили знахарі – хто бажаючи допомогти, хто просто з допитливості. Був серед них Шрі Зішан – сухорлявий чоловік із кущуватими бровами та звичкою обіймати дерева, скелі й камені, щоб відчути в них життя. За рік до того він, утративши рівновагу, упав на скелю, коли намагався обійняти захід сонця. Чоловік пролежав у ліжку сорок днів, безмовно і непорушно: тільки очі під повіками посмикувалися тривожно, як у сні. Жінка вже почала була його оплакувати, аж тут після полудня на сорок перший день чоловік звівся на ноги, трохи хитаючись, але почуваючись цілком здоровим. Відтоді його розум весь час ковзав туди-сюди, наче пилка за роботою. Думки щодо цієї пригоди були різні. Одні люди вважали, що Шрі Зішана цим падінням занесло на такі висоти, яких не сягав іще жоден мудрець. Інші – що чоловік просто втратив клепку і священних речей йому довіряти не можна.
Хай там як, але він приходив. Прикладав вухо до живота Пакізи, заплющував очі. Тихо, хрипко шепотів – немовби цей голос виходив з-під тієї скелі, на яку він тоді впав:
– Дитина слухає.
Джахан
