ріка. Гарчання тигра.
Джахан скінчив свою розповідь – цілу годину він стояв на колінах і говорив до кущика трави, так і не насмілившись ані підвести голову, ані глянути на дівчинку. Коли б він глипнув хоч одним оком, то помітив би посмішку на її вустах – ніжну, неначе ранковий туман.
– Скажи мені, що було далі? – запитала Міхрімах.
Та перш ніж Джахан відкрив рота, втрутилася няня:
– Уже пізно, ваша високосте. Ваша матінка може повернутися з хвилини на хвилину.
Міхрімах сказала:
– Гаразд, дада. Можемо йти.
Розправляючи довгий каптан, султанова дочка звелася на ноги й легкою ходою рушила садовою стежкою. Хесна-хатун якийсь час мовчки дивилася на неї. Потім, коли Міхрімах відійшла досить далеко, жінка промовила так тихо і співчутливо, що хлопець не побачив за тими словами докору:
– Гіацинтові очі. Молочний брат слона. Дивний ти, індійцю. Або ж маєш хист брехати. Якщо це так і ти обманюєш мою добру і великодушну вихованку, клянуся: я дізнаюся і зроблю так, щоб ти пошкодував про це.
Вони знову прийшли до слона, і няня стояла у семи кроках позаду, мовчазна, як труп. А її вихованка, подумав Джахан, у промінні вечірнього сонця здавалася ще прекраснішою, ніж будь-коли раніше. На її пальці блищав діамант завбільшки з волоський горіх, а кольором подібний до голубиної крові. Джахан розумів: якщо він ним заволодіє, то зможе жити у розкошах усе життя. І водночас він відчував, що ніколи нічого не зможе вкрасти у неї. Пригостивши Чоту чорносливом, Міхрімах сіла під бузком. Від її волосся поширювався ледь чутний аромат квітів і диких трав.
– Я хочу почути, що було далі.
У Джахана по всьому тілу побігли мурашки, але він опанував себе і спокійно промовив:
– Як забажаєте, ваша високосте.
Приблизно через рік після того, як Чота народився, до пишного палацу шаха Хумаюна прибув незвичайний гість – османський адмірал, який у страшну бурю втратив половину своєї команди і весь флот. Вислухавши розповідь про його пригоди й випробування, шах пообіцяв адміралові нову каравелу, якою той зможе повернутися додому.
– Я здійняв вітрила, пливучи воювати з невірними, – сказав турок. – Але шторм закинув мене у ці краї. І тепер я розумію, чому. Аллах бажав, щоб я уздрів щедрість могутнього шаха й розповів про неї своєму султану.
Хумаюна ця мова потішила, і він нагородив адмірала розкішними шатами й коштовностями. Після того шах пішов у свої покої і, сидячи там у купелі, повній трояндових пелюсток, надумав іще дещо. У ту пору шаха мучило чимало різних напастей – ворогів у нього було без ліку, була серед них навіть його рідна кров. Колись покійний батько напучував шаха, даючи йому непросту пораду: не завдавай шкоди своїм братам, навіть якщо вони на це заслуговують. «А як же боротися з ними, не завдаючи шкоди?» – гадав Хумаюн.
