вона замовила тисячу пар голубів із Єгипту – та не простих, а тих, що навчені переносити на своїх лапках послання. Птахів через моря і річки доправили до Стамбула, а коли випустили – то небо почорніло, мов уночі, й люди поховалися у мечетях, злякавшись, що настав Судний день.
Хумаюн вирішив здивувати османську султаншу дарунком, який не мав би рівних. Цей дар зробить честь султанові, а водночас нагадає йому, які землі лежать поза його володіннями. А отже, про те, що в його володінь є межа. Накинувши халат, шах гукнув свого покойового Джохара, мудрості якого він довіряв.
– Скажи мені, який дар варто надіслати тому, в кого все є?
Джохар відповів:
– Не шовки і не самоцвіти. Не золото і не срібло. Я сказав би – тварину. Бо кожна тварина – неповторна, має своє власне лице і вдачу.
– Яка ж тварина найкраще засвідчить йому велич нашого царства?
– Слон, мій повелителю. Найбільший звір на землі.
Шах Хумаюн трохи замислився.
– А як при цьому показати: моє царство, хоча воно таке велике й прекрасне, що в ньому водиться слон, потребує допомоги?
– Тоді, володарю, надішліть слоненя. Ми так зможемо показати, що ще не готові до битви. Що нам потрібна підтримка. А потім ми виростемо, станемо до бою – і переможемо, коли на те буде воля Аллаха.
Коли того ранку Джохар прибув із солдатами, Джахан годував Чоту, який нині важив майже вісім кантарів[24] і досі мав молочно-білий колір.
Дядько Джахана, зрадівши таким поважним гостям у своєму обійсті, щосили кланявся та запобігав:
– Чим я можу допомогти шановному слузі нашого могутнього шаха?
– Чув я, що в тебе є білий слон, – пояснив Джохар. – Він нам потрібен: шах бажає подарувати його турецькому султану.
– Ви ж не віддасте Чоту, ні? – почулося ззаду. Усі подивилися на Джахана.
Дядько кинувся в ноги Джохару:
– Пробачте йому, шановний пане. Його мати померла місяць тому. Жахлива хвороба. Сьогодні квітла здоров’ям, а назавтра померла. Вона носила дитину, бідолашна. Хлопчик просто сам не знає, що каже. Він збожеволів від горя.
– Мати померла через вашу жорстокість. Ви її щодня били… – Вітчим ударив Джахана по обличчю, і хлопчик упав, не доказавши.
– Не бий свого сина! – наказав Джохар.
– Я – не його син! – крикнув Джахан, досі лежачи на землі.
Джохар усміхнувся:
– А ти сміливий, хлопче! Підійди-но ближче. Дай я на тебе погляну.
Під лютим поглядом вітчима Джахан зробив, як йому було наказано.
– Чому ти не хочеш віддати цю тварину? – спитав Джохар.
– Чота – не простий слон, він особливий. Його не можна везти будь-куди.
– Ти любиш тварину, це добре, – мовив Джохар. – Але з ним усе буде гаразд. У султановому палаці
Ця міра ваги в різних країнах мала різне значення з розбіжністю від 30–40 до 320 кг. Найбільш поширеним у давнину був кантар вагою 33,97 кг. Отже, Чота, ймовірно, важив приблизно 270 кг.
