зрозумів, хто перед ним. Хлопець схилився до землі.
– Ваша високість Міхрімах!
Султанова дочка байдуже кивнула, немов титул нічого для неї не означав. Знову вона подивилася на Чоту своїми темно-бурштиновими очима.
– Чи бажає ваша високість погладити слона?
– А він не кусається?
Джахан усміхнувся:
– Запевняю вас, ваша високосте, Чота – сама доброта!
Обережна дівчинка підійшла до слона і торкнулася його зморшкуватої шкіри. У цю мить Джахан знову зміг її роздивитися. Побачив коштовне намисто з сімох молочно-білих перлин, кожна завбільшки з яйце горобця. Його погляд ковзнув до її рук. Якими ніжними були ці долоні, які вона схвильовано притулила до грудей. Побачивши цей жест, хлопець відчув: під яскравою і пишною оболонкою ховається така ж тривожна душа, як і в нього. Інакше Джахан ніколи б не наважився промовити те, що тоді злетіло з його вуст:
– Люди бояться тварин, але жорстокі не вони, а ми. Крокодил чи лев – ніхто з них не такий дикий, як ми, люди…
– Що за нісенітниця! Ну це ж люті звірі. Тому їх у клітках і тримають. Вони б нас зжерли.
– Ваша славна високосте, я зроду не чув, щоби тварина нападала на людину, якщо її не заморити голодом. Якщо ми їх не займаємо, то вони не займають нас. А люди не такі. Чи голодна людина, чи ні, але все одно вона схильна робити зло. Де б вам спокійніше спалося – біля незнайомця, який набив черево, чи біля ситого лева?
Вона уважно подивилася на Джахана:
– Який ти дивний хлопчик. Скільки тобі років?
– Дванадцять.
– А я старша, – відказала султанова дочка. – Я краще знаю.
І далі схиляючи голову, Джахан не зміг втриматися від усмішки. Вона не сказала очевидної речі: «Я високого роду, а ти – ніхто». Вона сказала йому, що старша, наче вони є – або можуть стати – рівнею одне одному.
Розвернувшись на п’ятах, дівчинка запитала:
– Як тебе звати?
Джахан зашарівся. Якось йому ніяково, майже соромно було відкривати своє ім’я. То почав не з себе:
– Слона звати Чота, ваша високосте. А мене – Джахан. Але моя мама…
– Що?
Оцього він нікому не казав і сам не розумів, чому промовляв це зараз:
– Мама називала мене Гіацинтом.
Міхрімах засміялася:
– Яке кумедне ім’я для хлопця! – Зрозумівши, що він образився, дівчинка тихіше спитала: – А чому?
– Коли я народився, в мене очі були дивного фіолетового кольору. Матінка казала, що це тому, що вона їла гіацинти, коли мене носила.
– Гіацинтові очі… – пробурмотіла дівчинка. – А де зараз твоя матінка?
– Уже не в нашому смертному світі, ваша високосте.
– То ти сирота! – зітхнула вона. – Іноді і я почуваюся сиротою…
– Але ж ваші поважні батьки живі, дай їм Аллах довгих років життя.
І тут ззаду
