краях мав сім’ю; це життя він втратив, коли в десять років його забрали работорговці. Яскраво-руде волосся, міцна статура й особливо – його хоробрість – визначили долю Олева. Хлопця, вирваного з сім’ї, привели до османського палацу, звідки він так і не вийшов.
Кожного ранку зі сходом сонця доглядачі вмивалися з мармурового фонтана, де вода була така холодна, що аж руки червоніли. Перед полуднем вони разом їли пшеничну юшку і хліб, увечері наїдалися рису, щедро здобреного курдючним жиром. Коли наставала ніч, вони клали голови на грубі мішки, де жили цілі полчища вошей. Усюди були гниди. І блохи теж. Вони скакали з тварини на людину, з людини на тварину. Коли вони кусалися, а це вони робили часто, то лишали запалені сліди, які набрякали й свербіли. Час від часу доглядачі оглядали своїх великих і малих підопічних, натирали їх товченою камфорою, кардамоном і лимонною травою. Проте хоч як вони старанно шукали, якась одна блоха все одно десь залишалася. А однієї й було досить.
Двічі на тиждень Головний білий євнух, Гвоздичний Каміль-ага, заходив із перевіркою. Він ніколи нікого не сварив. Не підіймав голосу. Однак цього чоловіка чи не найдужче боялись у палаці, а лютий погляд його був гостріший за кинджал. Шкіра Каміль-аги була така світла, що під нею можна було розгледіти тонке плетиво судин. Під очима в нього були темні кола: казали, це від того, що він уночі ходить коридорами гарему і спить не більше, ніж пугач на полюванні. Знаючи, що Каміль-ага може розгнівитися через навіть найменший бруд, доглядачі без кінця все чистили й прибирали. Відчищали від басейнів сечу, підбирали нечистоти, мили миски, з яких годували тварин. Джахан не був певний, що ця боротьба за чистоту була приємна самим тваринам. Без природних запахів – своїх власних та істот протилежної статі – вони починали сваритися за територію. Доглядачам бракувало духу повідомити про це суворого євнуха. Та про тварин вони піклувалися гарно. Адже самі залежали від їхнього добробуту. Якщо звірі були бадьорі, здорові й тішили господарів, тоді гарно велося і доглядачам, якщо ж звірі потрапляли в неласку – те саме було й з їхніми доглядачами.
Одного дня у середині квітня трапилося дещо незвичайне. Джахан заводив Чоту до його житла, аж раптом почув шурхіт у кущах, так близько, що аж здригнувся. Хлопчик вдав, що нічого не помітив, але тепер був насторожі. Через якийсь час з-під куща виткнувся носок вишиваної шовкової туфельки, неначе мала змійка, яка, сама того не знаючи, опинилася на видноті.
Тепер Джахан зрозумів: там ховалася дівчина. Хлопець став сушити собі голову: хто ж вона? Доглядачі у звіринці всі були чоловіками. Дружин аж сюди не пускали, тим паче без супроводу. Джахан не хотів лякати незнайомку, тож тримався на відстані, гадаючи, що вона просто хоче подивитися зблизька на слона. Тож хлопець вирішив займатися своїми справами, а вона хай собі підглядає. Незнайомка приходила знову й знову – Джахан часто чув хрускіт гілок під її ногами, шурхіт сукні, завжди тихий, потайний. До кінця місяця Джахан
