що вона більше не прийде. Та вона приходила. Вона приносила не лише свою усмішку, а й гостинці для слона – не яблучка і грушки, а царські ласощі: інжир зі збитими вершками й фіалковим шербетом, марципани з трояндовим варенням чи каштани з медом – а ті останні, як знав Джахан, продавалися не менш як по чотири акче за ока.[20] Щойно Міхрімах набридало чи засмучувало життя сералю, вона навідувала білого звіра. Дівчинка з цікавістю спостерігала за Чотою, немовби дивувалася, як така велика тварина може бути такою слухняною. Цей слон – султан звіринця, але ж наскільки він не схожий на її батька.
Її візити передбачити було неможливо. Іноді дівчинка не бувала у слона тижнями, і Джаханові лишалося тільки гадати, що ж вона там робить у цій скрині таємниць – у гаремі. А потім вона починала приходити ледь не щодня. Разом із Міхрімах завжди прибувала її дада на ім’я Хесна-хатун. Няня завжди мала стривожений вигляд: непокоїлася, що її вихованка виявляє такий інтерес до тварини. Хоча жінці, вочевидь, не подобалася ця її симпатія до слона, няня дбайливо зберігала цю таємницю.
Минув цілий рік. Настало палюче літо. Джахан накопичував ті дрібниці, які зумів викрасти: срібні чотки (у Головного садівника), шовкову хусточку, гаптовану золотом (у нового євнуха), банки мигдалю й фісташок (із султанської комори), золоту каблучку (в іноземного посла, який завітав до звіринця). Хлопець розумів, що то просто дрібнички, що капітанові Ґарету їх буде замало. Він поки що так і не дізнався, де султан тримає свої самоцвіти, та й, правду кажучи, з плином часу в міру звикання до життя у звіринці дедалі менше про це згадував. Про капітана Ґарета поки що не було ні слуху ні духу, хоча у снах цей чоловік з’являвся Джаханові, загрозливо вискакуючи з тіней. Чому він не приходив, Джахан не знав. Хтозна, може, капітан зустрів лиху смерть десь у плаванні.
Султанова дочка й погонич говорили між собою майже виключно про Чоту, який почувався пречудово й ріс угору і вшир. Тож Джахан був ошелешений, коли одного дня Міхрімах раптово спитала про те, як він жив у Індостані та як опинився тут. І ось що хлопчик розповів їй наступного дня – вона сиділа під кущем бузку, він сидів навпочіпки, опустивши голову. Дівчинка дивилася на нього, а він не наважувався поглянути вгору; вона була так близько, що він чув запах її волосся, але не міг забути, що поміж них – прірва завбільшки із цілий світ.
У великому та багатому індійському краї був собі бідний хлопчик на ім’я Джахан. Мешкав він у вбогій хатинці, а від тієї хатинки можна було палицею докинути до шляху, яким солдати ходили до палацу шаха Хумаюна і поверталися звідти. Спав Джахан в одній кімнаті з п’ятьма своїми сестрами, матір’ю і вітчимом, який також був його найстаршим дядьком. Джахан був допитливий, він любив майструвати всіляку всячину. Усе йому ставало у пригоді для цього – земля, дерево, каміння, кізяки, палички… Якось він за хатою змурував чималу піч на велику радість своїй матері, бо, на відміну від інших пічок, якими вона будь-коли користувалася, ця не коптила й не чадила.
Коли Джаханові ще не було шести років, його батько – адже колись у нього був батько – кудись безслідно
Османська міра ваги – близько 1,3 кг.
