від індійського шаха повинен виглядати гідно.
Вельможа підняв брови:
– Хлопче, а ти не знаєш? Твого падишаха вже немає.
– Що ви маєте на увазі, ефенді?
– Аль-Султан аль-Азам Хумаюн… Поки ви пливли кораблем, він утратив престол. У нього тільки й лишилося, що дружина і двоє слуг, як ми чули. Він уже не султан.
Джахан стиснув губи. Що ж буде зі слоном, якщо цар, який його надіслав, уже не цар? Хлопчик не сумнівався: якщо новий султан відправить тварину назад, то слон помре в дорозі. Збентежено він промовив:
– Чота не переживе ще одного плавання!
– Не турбуйся. Повертати його ніхто не буде, – відказав вельможа. – У нас при палаці яких тільки тварин немає – а слона ще не було.
– Як ви думаєте, Чота їм сподобається?
– Султан ним не зацікавиться. У нього повно важливих справ. А от султанша…
Вельможа замовк. Він пильно, уважно став вдивлятися у далину. Джахан теж подивився в той самий бік і побачив на виступі обриси величезної будівлі: в темряві вона мерехтіла смолоскипами, а брами її були стулені, неначе вуста, що приховують таємницю.
– Це – палац? – пошепки спитав Джахан.
– Так! – гордо відказав вельможа, наче то був палац його власного батька. – Ти нині в оселі Володаря Сходу і Заходу.
Лице Джахана засяяло в радісному передчутті. Мабуть, під цим дахом кожна кімната – в шовках і гаптуванні, подумав він. У кожній залі, певне, лунає радісний сміх. А діаманти султанші, певне, такі великі, що кожен має ще гарніше ім’я, ніж у дружини чи наложниці султана.
Вони доїхали до Царської брами під суворим поглядом вартових, які не звернули на Чоту уваги, наче щодня бачили слонів. Коли повіз доїхав до Середньої брами, обабіч якої конічні вежі освітлювалися смолоскипами, то вельможа і Джахан спустилися на землю. У ту хвилину вітер перемінився і кинув їм в обличчя гнилий сморід. І Джахан мимохіть придивився до тіней на віддалі. Завмер: там стояли палі. Їх було три: одна низька, дві високі. На кожній з них тихо гнила відрубана голова: розпухла, потемніла, з напханим сіном ротом. Хлопчик помітив майже невидимий рух: ненаситні черви повзали всередині людської плоті.
– Зрадники… – сказав вельможа і гучно сплюнув.
– А що ж вони таке зробили? – ледве зміг промовити Джахан.
– Та, мабуть, зрадили султана, не знаю. Або щось вкрали. У кожному разі – по заслузі отримали. Хто поводиться нечесно, на тих чекає оце.
У голові Джахана запаморочилося, і так він, блідий і зовсім дрібний поряд із величними колонами, якось пройшов у велетенську браму. Хоча його охопило бажання одразу втекти світ за очі, слона він покинути не міг. Як засуджений іде на шибеницю, скорившись долі, якої не може ні уникнути, ні прийняти, хлопчик пішов за вельможею у палац султана Сулеймана.
Тієї ночі, і в наступні ночі також, хлопчик бачив тільки потужні мури, велетенські двері, окуті залізом, двір, що міг
