тут дещо привернуло погляд Джахана. Перед ним лежав ящик: деякі його дошки відламалися, і було видно, що всередині – лише кілька сувоїв тканини. Його от-от мають занести на борт. Хлопчик подивився на слона, потім на ящик.
Перевіривши, чи ніхто не бачить, він нишком проліз у напівпорожній ящик. Посміхнувся від думки, як дядько зараз усюди його шукає. Почекав, лежачи тихо, мов камінь. Минула ціла вічність – і тут його так смикнуло, що кожна кісточка у тілі затремтіла. Носії його понесли, але не так м’яко, як він сподівався. Ящик кудись закинули, і Джахан ударився об дошку головою. Він був на борту.
Карака, на якій він опинився, звалася «Ясне сонце». Мала вона чотири щогли й була укріплена від носа до корми. На головній щоглі, де якийсь засмаглий моряк сидів у «воронячому гнізді», були додаткові вітрила, які можна було розгортати залежно від примх вітру. Команда налічувала сімдесят вісім людей. Також на борту було трохи місіонерів, прочан, купців і всіляких волоцюг.
Джахан був обережним і за дня не виходив. Щойно світло, що пробивалося крізь дошки палуби, поблякло, він тихо виліз і пішов шукати слона. Знайти його було нескладно – Чоту тримали на іншому кінці трюму, де було страшенно темно і вогко. Ґураба ніде не було видно. Коли Чота помітив хлопчика, він видав приємний звук, схожий на щебетання. Джахан сів поряд зі слоном, сказав йому, що подбає, аби той живим-здоровим доїхав до Стамбула, і тільки тоді повернеться до сестер.
Наступного ранку Джахан вийшов нагору: його шлунок був порожній, мов сухий колодязь. Зміг випросити трохи хліба й води у якогось матроса, який знати не знав, хто він такий. Дорогою у трюм підійшов до Чоти. Той і далі стояв самотою. Вочевидь, Ґураб не мав наміру марнувати час у трюмі. Джахан посміливішав і став частіше навідувати Чоту – доки його не викрили.
– Ти?! – закричав знайомий голос.
Джахан озирнувся і побачив біля входу Ґураба, в якого очі просто на лоба вилізли.
– Прокляття! Чого ти тут?!
– А ти чого не тут? Щоразу, як я приходжу, Чота завжди один.
– Щоб тебе повісили! Він що, твій?! Слон, хай йому грець, султанів. Не твій він!
Хлопці продовжували кричати один на одного, хоча жоден, здається, не поспішав зчиняти бійку. На галас прибігли матроси і привели капітана – смаглявого чоловіка, який полюбляв опій і чоботи на високих підборах, які цокали при кожному кроці.
– Слон один, погоничів двоє, – сказав капітан. – Якийсь один зайвий.
– Мене обрали для цієї справи, – сказав Ґураб. – А він – узагалі малий іще.
– Мені слон не байдужий. А він його в носі бачив! – вигукнув Джахан.
– Тихо! – сказав капітан. – Я вирішу, хто забирається звідси, а хто залишається.
Та він не поспішав із рішенням. День за днем Ґураб і Джахан у тривожному чеканні обминали один одного й наглядали за слоном по черзі. Ставилися до них добре, підгодовували солониною, печивом, сухарями, бобами. А от Чоті його харчі й трюм не подобалися, і він марнів з кожним днем.
Матроси
