дощ, очі, веснянки, подібні до бризок фарби, і світле пухнасте волосся. Був він сповнений дивовижних протилежностей: дитяча допитливість – і незворушна мудра ясність думки, відчайдушна сміливість – і сором’язливість; потужна життєва сила – і водночас якась дивна печаль, що відчувалася в його зовнішності. Він вправно володів словом, розумівся на маріфі,[29] його проповіді мали успіх і у вірних, і у тих, хто ще не прийняв істинну віру, – люди сходилися послухати його з усіх куточків імперії. Коли Меджнун-шейха переповнювали почуття, то його м’який, заспокійливий голос ставав наспівним, навіть щебетливим. Проповіді цього чоловіка вражали, лякали та турбували улемів. Антипатія була взаємною. Не минало й дня, щоб Меджнун-шейх не підколов чи не висміяв високе духовенство. «Коли людина досягає вищого усвідомлення, – казав він, – їй уже потрібно не так зважати на харам і халяль,[30] як на саму суть віри». Суфіям, які досягли вищого рівня усвідомлення, приписи улемів – не указ. Ці приписи складені для тих численних людей, які очікують, що за них думатиме хтось інший.
Меджнун-шейх говорив про любов – до Бога та інших людей, до всесвіту в його повноті, до кожної найменшої його частинки. Молитва повинна бути освідченням у любові, а любов повинна бути вільна від будь-якого страху і будь-яких очікувань, казав він. Не треба боятися, що кипітимеш у казані, не треба бажати незайманих гурій – адже і пекло, і рай, і страждання, і щастя з нами просто тут і зараз. Навіщо страхатися Бога, питав він, якщо можна натомість Його полюбити? Послідовники – строката компанія митців, селян і солдатів – зачаровано слухали таку мову. Думки Меджнун-шейха подобалися убогим, його манери – багатим. Подейкували, що навіть жінки, навіть неосвічені одаліски й пихаті євнухи високо цінували його; навіть юдеї, християни і зороастрійці, що мали священну книгу, якої ніхто не бачив!
Молитва завершилася, учені богослови посідали. Меджнун-шейх потер очі, як дитина, яка прокидається, і по черзі подивився на кожного з тих, хто зібрався його допитувати.
– Чи знаєш ти, у чому тебе звинувачують? – запитав Великий муфтій.
– У тому, що ви називаєте відступництвом, – відказав той. – Але це звинувачення необґрунтоване.
– Подивимося. Чи правда, що ти казав, ніби ти сам є Богом і що кожен є Богом?
– Казав я, що Творець присутній у кожній особі. І коваль, і паша – ми всі маємо однакову давню кров.
– Як це можливо?
– Ми створені не лише за Його божественним образом і подобою, а також і з Його божественною сутністю.
– Чи правда, що ти не боїшся Бога?
– А навіщо мені боятися Того, кого я люблю? Чи боїтеся ви тих, кого любите?
Юрбою прокотився гомін. Хтось крикнув: «Тихо!»
– Тож ти згоден, що заявляв, ніби ми подібні до Бога.
– Ви думаєте, що Бог подібний до вас. Що він сердитий, черствий, мстивий… А я скажу так: замість того, щоби вважати, ніби Богові властиве те найгірше, що є
Маріфа у суфіїв – містична істина, яка осягається інтуїтивним шляхом (а не через розум чи одкровення), зокрема через екстатичний досвід.
Відповідно – речі, заборонені й дозволені ісламською вірою.
