він усе очікував, коли ж султан Сулейман спитає про слона. Проте минали тижні, місяці, а від монарха нічого не було чути. Султан був чи то на війні, чи збирався туди. У ті рідкісні дні, коли Сулейман був у палаці, то займався державними справами чи пропадав у тенетах гарему. А Джахан усе чекав приходу султана. Натомість одного вечора до звіринця завітала султанша.
Швидка, як вітер, і нечутна, як кішка, що скрадається за голубом, вона захопила його зненацька. Щойно в саду нікого не було – аж раптом з’явилася вона, а її почет скромно чекав у семи кроках позаду. У неї була яскраво-червона спідниця, облямована хутром горностая, головний убір із китицями, що підкреслював її гостре підборіддя, а на середньому пальці – каблучка зі смарагдом, більшим за яйце якогось дивного птаха.
Була там, за спиною гордої матері, окремо від усіх і всього, юна Міхрімах; на її головному уборі розвівалися смуги невагомої вуалі. Була вона рум’яна і промениста, в її волоссі танцювали сонячні зайчики. Її очі, блискучі, мов камінчики на дні струмка, засяяли, зустрівши його захоплений погляд. Її губи вигнулися в усмішці, стало видно щербинку між передніми зубами, яка надавала її личку веселого, лукавого виразу.
Джахан відкрив й одразу ж закрив рота, немовби сам не знаючи, що його язик хоче сказати. Він мало не зробив крок у бік султанської дочки, коли євнух дав йому запотиличника:
– На коліна! Як ти смієш!
Вражений Джахан схилився так низько і швидко, що вдарився колінами об каміння. Присутні захихотіли, а хлопець почервонів по самі вуха.
Не звертаючи на це жодної уваги, Хуррем пройшла повз нього, торкнувшись спідницями Джаханового лоба.
– Хто доглядає цю тварину? – спитала вона.
– Я, володарко, – мовив Джахан.
– Як звати тварину?
– Чота, ваша величносте.
– Що він уміє?
Джаханові це запитання видалося таким химерним, що він на мить замислився.
– Він… благородний звір.
Він би хотів сказати їй, що слони не тільки великі, а й великодушні. На відміну від інших тварин, вони розуміють, що таке смерть; у них є звичаї святкувати народження маляти й бути в жалобі за родичем. Лев лютий, тигр гордий, мавпа розумна, павич вражає красою – і тільки слон поєднує в собі всі ці ознаки.
Та не встиг він і слова мовити, як Хуррем наказала:
– Хай покаже яку-небудь штуку!
– Штуку? – спитав Джахан. – Він не вміє…
Хлопчик не бачив виразу її обличчя, бо не міг підвести очей. Натомість дивився на її ступні – довгі й красивої форми, взуті в шовкові пантофлі. Вона зробила кілька кроків, зупинилася перед слоном і наказала котрійсь із молодших дружин принести гілочку. Гілочку одразу знайшли. Джахан злякався, що вона вдарить Чоту, але султанша помахала гілочкою і спитала:
– Він зможе це спіймати?
Не встиг хлопчик їй відповісти, як вона кинула гілочку слонові. Та описала в повітрі півколо і впала біля задніх ніг Чоти. Той махнув хоботом, наче відганяв муху, і залишився
