тож їх і залишили спочивати там: в одній могилі поховали і людей, і коней. Як усе-таки несправедливо, подумав Джахан, що в рай підуть тільки люди, ставши мучениками, а тварин, які їх супроводжували та загинули разом із ними, до райських воріт не пропустять. Хлопчик не мав із ким поділитися цією думкою, тож тримав її при собі.
У наступні дні військо йшло перлистими долинами і крутими пагорбами, вирушаючи на світанку і стаючи табором у сутінках. Отак через шість світанків і п’ять заходів сонця вони дійшли до річки Прут. Над водою висіла запона туману. Не було нічого для переходу на другий бік – ані човнів, ані мосту. Тож було віддано наказ поставити шатра і добре відпочити, доки перехід буде створено.
Чота помчав до мулистого закруту річки і бебехнувся в калюжу: качався там, борюкався і трубив. Тварина так раділа, що кілька полків зупинилися подивитись на слона.
– Що він робить? – спитав піхотинець.
– Намащується багнюкою.
– Навіщо?
– Слони не вміють пітніти, як ми, – пояснив Джахан. – У воді вони охолоджуються. А багнюка захищає їх від сонця. Мені Тарас розповів.
– Хто такий Тарас?
– Мм… Старий доглядач у палаці, – безтурботно промовив Джахан. – Він усе про кожну тварину знає.
Піхотинець скоса глянув на нього:
– То тобі Тарас розповів про звички слона? А чому ти сам цього про свого звіра не знав?
Джахан відвів очі, раптово стривожившись. Він сказав забагато. Щоразу, коли хлопець дозволяв комусь зазирнути у мушлю своєї душі, то одразу про це шкодував.
Невдовзі стало зрозуміло, що від затримки виграв лише Чота. Нескінченне чекання понад річкою не подобалося яничарам, які жадали перемоги і трофеїв. Вітер, який холодив їм обличчя у поході, влігся, і всюди літали зграї комарів. Кусалися вони так оскаженіло, наче їх нацькували вороги. Солдати почувалися напружено, коні не знаходили собі місця. Фуражирам набридло прочісувати ті самі села у пошуках харчів, і юшка з кожним днем ставала усе водянистішою.
Тим часом підрозділ робітників почав будувати міст. Здавалося, їм усе добре вдається, аж раптом Шайтан вибив одну опору з-під мосту, відтак попадали всі. До кінця тижня заклали основу другого мосту: хоча підпори були товщі й потужніші за попередні, та вони обвалилися ще швидше, поранивши півдюжини солдатів, а одного вбивши. Третій міст узагалі нікуди не годився. Земля була занадто грузька, а течія – надто сильна. Виснажені й розчаровані, солдати впали в заціпеніння, що засмоктало їх, як та трясовина, що лежала під ногами. Джахан навіть не мусив питати у піхотинця, що за цим стоїть: він знав, той скаже, що Творець, який привів їх сюди, на це печальне місце, раптово про них забув. Якщо так і надалі триватиме, ще до початку війни Османська армія зазнає поразки від власної нетерплячості.
Учитель
Коло Прута вони чекали. Швидка, глибока вода мчала між Османською армією і супротивником. Яничарам не терпілося опинитися на протилежному
