місце, де земля буде досить міцна для побудови моста. Це означало не тільки згаяні тижні чи й цілий місяць, а й, можливо, втрату сприятливої погоди.
– Мій милостивий повелителю, – мовив Лутфі-паша. – Тут є людина, здатна збудувати для нас міцний міст.
Коли султан запитав, хто це, Лутфі-паша мовив:
– Один із ваших вартових. Його звати Сінан, він раб з вашої особистої охорони.
Чоловіка швидко привели. Він опустився на коліна лише за кілька кроків від того місця, де перебував Джахан.
Мав він широке чоло, тонкий ніс і темні, печальні очі, що випромінювали спокій. Його попросили підійти ближче, і він підійшов поволі, немов проти поривчастого вітру. Почувши, для чого його покликали, Сінан промовив:
– Мій щасливий султане, у нас буде міст, якщо Аллах дозволить.
– Як ти гадаєш, скільки днів потрібно для завершення роботи? – спитав султан Сулейман.
Сінан замислився, та ненадовго.
– Десять, мій володарю.
– Чому ти вважаєш, що тобі вдасться те, що не вдалося іншим?
– Мій повелителю, інші – безумовно, з найкращими намірами – почали будувати сам міст одразу. А я спочатку побудую його в моєму розумі. І лише після того ми зведемо його в камені.
Хоч і дивна то була відповідь, але султанові вона, здається, сподобалася. Сінанові доручили виконати це завдання. Він повернувся туди, звідки прийшов, не кваплячись. Проходячи повз Джахана, він глянув у обличчя хлопчикові та раптом зробив таке, чого той ніколи не очікував би від людини такого чину. Він усміхнувся.
І раптом у хлопчика сяйнула думка. Коли б він працював із цим чоловіком, то опинився би ближче до скарбів султана Сулеймана. Усі ж кажуть, що володар привіз цілі скрині золота і коштовностей, щоб винагороджувати тих, хто відзначився мужністю на полі бою.
– Ефенді, зачекайте! – вигукнув Джахан, обережно вискочивши з шатра услід за архітектором. – Я – погонич слона!
– Я знаю, хто ти, – мовив Сінан. – Я бачив, як ти доглядаєш тварину.
– Чота сильніший за сорок солдатів. Він міг би стати вам у великій пригоді.
– Ну, а ти знаєш що-небудь про будівництво?
– Ми… ми працювали з муляром в Індостані.
Дивлячись хлопчикові просто в очі, Сінан трохи подумав.
– А що ти робив у наметі Великого візира?
– Я туди нишком проскочив, – цього разу чесно зізнався Джахан.
Зморшки навколо очей Сінана розгладилися:
– Слон може стати в пригоді. Такий розумний, допитливий хлопець, як ти, теж може знадобитися.
Джахан відчув, як у нього палають щоки. Він не міг пригадати, щоби хтось хоч раз називав його розумним. Отак слон із погоничем долучилися до загону мулярів і стали працювати із цим загадковим Сінаном.
Хоч як будівельники рвалися до роботи, у перший день ніхто й пальцем не поворушив. Так само було й наступного
