туга й відчай. Він мав би повертатися додому. А натомість іде на війну.
Уранці в п’ятницю після молитви султан дав наказ бити у воєнний барабан – велетенський круглий інструмент, відлитий із бронзи, що в нього перед початком кожної кампанії били сім разів. Звук, який проймав до кісток, котився мармуровими залами, трояндовими садами і клітками тварин, бринів і в багатих кварталах, і в бідних.
Перед очима Джахана все місто готувалося до війни. Кожен був солдатом. З казарм вийшли яничари. Паші сідлали коней. До зброї стали і ремісники, і крамарі, а з ними – садівники, пекарі, кухарі, кравці, ковалі, чинбарі, шевці, гончарі, ткачі, теслярі, кожум’яки, свічкарі, склярі, пильщики, мулярі, мідники, теслі, лудильники, мотузярі, щуролови, конопатники, стрільники, веслувальники, торгівці рибою і птицею, навіть ворожбити. У кожній гільдії вирувала діяльність, зокрема і в повій.
Однак усі чекали, коли головний звіздар султана оголосить сприятливий день для початку війни. На все існує правильний час: на свята, весілля, обрізання, військові дії. Урешті після кількох ночей спостереження за зірками потрібний день було призначено. Через двадцять заходів сонця військо вирушить у похід.
Оскільки на війні слід знайти ворога, якщо він вас сам не знайшов, то потрібно було подолати відстань між Золотим Рогом і річкою Прут. За наказом, слон із хлопчиком мали йти у перших лавах. Це дуже хвилювало Джахана. Він не хотів бути настільки близько до делібашів – шалених голів. Ці воїни були вдягнені у хутряний одяг, з голови до ніг укриті татуюваннями, голомозі, із сережками у вухах – і поведінка їхня була груба, дика та непередбачувана. Серед них траплялися небезпечні злочинці. Вони сурмили у труби й роги, били в усілякі барабани і галасували так, що й мертвого, здається, розбудили би. Звичайно, цим вони наганяли страху на ворогів – але могли довести слона до шаленства.
Джахан сушив собі голову, як краще повідомити про цю небезпеку, – але виявилося, що необхідності в цьому не було. Того ранку, коли вони вирушили на Чорну Богданію, той дикий галас Чоту роздратував, і він ледь не затоптав одного із воїнів. Ще до того, як посутеніло, Джахана з Чотою перевели до задніх лав, де йшла кавалерія. Але тепер уже коні наполохалися. Тож слона знову перевели, і він тепер тупцяв поряд із піхотою.
Далі все йшло легко. Чота перейшов на швидку пружну ходу, радіючи свіжому повітрю й можливості розім’ятися після місяців перебування у загороді садів палацу. Джахан, сидячи в нього на шиї, бачив, що діялося внизу і позаду, й дивом дивувався, серед якого нескінченного моря людей вони йдуть. Бачив він верблюдів, що везли харчі, волів, що тягли гармати й катапульти; алебардистів, що з-під їхніх шапок звисало по дві коси; дервішів, які виспівували молитви; яничарського агу, який гордо їхав верхи на жеребці; султана на арабському скакуні, зусібіч оточеного вартою: лучники-шульги по ліву руку, правші – по праву. Перед ним їхав прапороносець і тримав знамено з сімома чорними бунчуками.
