Раніше було так: при, як бик, або здохнеш. І найвідчайдушніші бики здобували собі червоні, білі та блакитні «кадилаки» й годинники, на кшталт твого «Пульсара». А тепер у нас справжня демократія. Будь-яка американка може піти й узяти собі цифровий «Пульсар» та норкову шубку, – Ларрі засміявся.
– Може бути, – кивнула Люсі. – Та хочу тобі дещо сказати. Можливо, я не сильно розбираюся в капіталізмі, та мені є що розповісти про цей годинник за тисячу доларів. Наприклад, те, що він ні к бісу не годиться.
– Справді? – Ларрі здивовано глянув на неї та всміхнувся. – Як так?
Усмішка була слабенькою, однак щирою. Люсі була рада її побачити, адже усмішка адресувалася їй.
– Бо ніхто не знає, котра зараз година. Чотири чи п’ять днів тому я спитала час у містера Джексона, Марка та в тебе, питала вас одного за одним. І всі ви відповіли по-різному й сказали, що ваші годинники спинялися принаймні один раз… Пам’ятаєш про той заклад, де стежили за світовим часом? Якось, коли я працювала в офісі лікаря, читала журнальну статтю. Аж щелепа відвисла. Лік вели аж до мілімікросекунд. У них там були і маятники, і сонячні годинники, і взагалі що завгодно. А тепер я це згадую та психую. Певне, усі ті годинники вже спинились, у мене є «Пульсар» за тисячу доларів, який я поцупила з ювелірної крамниці, та час до сонячної секунди він не відлічить. А мав би. І все через грип. Через клятий грип.
Вона замовкла, і деякий час вони сиділи без розмов. Ларрі показав пальцем на небо.
– Дивись!
– Що? Де?
– Третя година,[62] угорі. Уже друга.
Вона подивилася в тому напрямку, та нічого не помітила. Ларрі притиснув до її скронь теплі руки й повернув голову до потрібного квадранта неба. Тоді вона це побачила, і подих закляк у її горлі. Яскрава цятка – яскрава, як зірка. Вона світилася жорстким, постійним світлом і хутенько бігла небом зі сходу на захід.
– Господи милий! – вигукнула Люсі. – Ларрі, це ж літак, правда? Справді літак?
– Ні. Це супутник. Певне, нарізатиме кола ще років із сімсот.
Вони сиділи й спостерігали за ним, доки супутник не зник за чорною громадою Скелястих гір.
– Ларрі? Чому Надін цього не визнає? – обережно спитала Люсі. – Я щодо снів.
Він ледь помітно напружився, і вона пожалкувала, що порушила цю тему. Та якщо почала, вже дотисне. Хіба що він попросить її заткатися.
– Вона каже, що їй нічого не сниться.
– Та це ж неправда. Марк правий. І вона дійсно говорить уві сні. Одного разу так галасувала, що навіть я прокинулася.
Тепер Ларрі вже дивився на неї. Минула секунда, дві, три…
– Що вона говорила? – урешті спитав він.
Люсі замислилася, намагаючись пригадати ті слова.
– Вона борсалася в спальному мішку та постійно повторювала: «Не треба, він такий холодний, не треба, я не витримаю, такий холодний, такий холодний». А тоді почала рвати на
Тут знову йдеться про годинникові позиції.
