та граційно, тому ніхто навіть не ворухнувся. Звісно ж, одна людина її помітила – з десятої до півночі на варті стояв Суддя, і ще ніхто не бачив, щоб він куняв на посту. Судді було сімдесят років, і приєднався він до них у Джоліеті. Відтоді їх уже набралося дев’ятнадцятеро: п’ятнадцять дорослих, троє дітей і Джо.
– Люсі? – тихо спитав Суддя.
– Так. Ви не бачили?…
Почулося тихе хихотіння.
– Звісно ж, бачив. Він біля траси. Там само, де минулої та позаминулої ночі.
Вона підступила ближче й помітила, що на колінах у нього відкрита Біблія.
– Судде, ви так очі посадите.
– Дурниці. Зоряне світло – найкраще освітлення для цього читання. Можливо, єдине правильне. Як тобі це? «Чи ж то життя людини на землі не служба? Чи ж не як дні поденника дні його? Неначе раб, що прагне холодку, немов поденник, що жде зарплати, так місяці омани випали мені на долю, і припали мені ночі болю. Коли лягаю, то кажу: «Коли той день настане?» Коли встаю: «Коли вже вечір?» І насичуюсь турботами до смерку».
– Круто, – мляво озвалася Люсі. – Гарно сказано, Судде.
– Гарно? Це ж Йов. У Книзі Йова гарних речей не водиться, Люсі, – він закрив Біблію. – «Насичуюсь турботами до смерку». Це про твого Ларрі. Мов з нього писано.
– Знаю, – сказала вона й зітхнула. – Якби ж я знала, що з ним таке.
У Судді були свої здогади, та він змовчав.
– Це не через сни, – мовила Люсі. – Нікому більше нічого не сниться. Хіба що Джо. Та Джо… інакший.
– Так. Так і є. Бідолашний малий.
– І ніхто не хворіє. Принаймні відтоді, як померла місіс Воллмен.
Два дні по тому, як до них приєднався Суддя, до Ларрі та його розмаїтої когорти вцілілих пристала пара людей, які назвалися Діком та Саллі Воллмен. Те, що грип пожалів і чоловіка, і дружину, здалося Люсі дуже малоймовірним, і вона підозрювала, що їхній шлюб зовсім молодий і ніде не зареєстрований. Обом було за сорок, і одразу кидалося в око, що вони по вуха закохані. Та тиждень тому вони дісталися дому бабці з їхніх снів, і Саллі Воллмен захворіла. Два дні стояв там їхній табір – усі безпорадно чекали, доки Саллі помре чи одужає. Вона померла. Дік Воллмен досі був з ними, однак він став іншою людиною – тихою, задумливою, блідою.
– Він сприйняв це надто близько до серця, правда? – спитала вона Суддю Ферріса.
– Ларрі з тих чоловіків, які знайшли себе порівняно пізно, – сказав Суддя та прокашлявся. – Принаймні таке склалося враження. Ті, хто пізно себе знаходить, завжди вагаються. Вони – сума тих якостей, які розписують конституції всього світу: це люди активні, проте не фанатики; люди, які підходять до конкретної ситуації з поважним ставленням до фактів і не викривляють їх собі на користь; люди, які незручно почуваються біля керма, однак неспроможні відмахнутися від лідерства, коли їм його пропонують… або нав’язують. З них виходять найкращі правителі-демократи, бо вони рідко кохаються у владі. Зовсім навпаки. І коли щось іде не так… коли помирає місіс Воллмен… а раптом це діабет? –
