напруженим обличчям.
– Якраз тебе шукав. Він хоче з тобою зустрітися трохи пізніше. А поки що треба з цим розібратися. Господи, як я це ненавиджу. Ходімо. Мені потрібна допомога, і обрано тебе.
У Сміттєбака закрутилася голова. Його хотів бачити він! Він! Та поки що потрібно впоратися з цим… чим би воно не було.
– Що таке, Ллойде? У чому річ?
Ллойд не відповів. Не відпускаючи Сміттєбака, він обережно повів його до фонтана. Натовп розступився, мало не відсахнувся від них. Вони йшли тим вузьким коридором, стіни якого вкривав невидимий, холодний шар страху та відрази.
Перед натовпом стояв Білюк Горґан. Він курив цигарку. Однією ногою сперся на об’єкт, якого не міг роздивитися Сміттєбак. Та тепер стало ясно, що це дерев’яний хрест. Вертикальна балка була з дванадцять футів завдовжки. Хрест скидався на літеру «t».
– Усі тут? – спитав Ллойд.
– Ага, – сказав Білюк. – Гадаю, що всі. Вінкі провів перекличку. Дев’ятеро наразі поза штатом. Флеґґ сказав, що на них можна не зважати. Ллойде, ти як, тримаєшся?
– Усе буде нормально, – кивнув той. – Ну… не зовсім нормально, але ти ж знаєш – упораюся.
Білюк зиркнув на Чувака-Сміттєбака.
– Хлопець уже щось знає?
– Нічого не знаю, – сказав Сміттєбак.
Його охопило сум’яття. У нутрі вирувала битва між надією, переляком і побожним захопленням.
– У чому річ? – пробелькотів він. – Я чув щось про Гека…
– Так, це все через Гека, – сказав Ллойд. – Зловили з коксом. Клята пилюка. Як я ненавиджу цю парашу. Гаразд, Білюче. Кажи, щоб виводили.
Білюк рушив до готелю, переступивши прямокутний отвір у землі. Всередині діра була вимащена бетоном. На вигляд – якраз щоб прийняти в себе нижній кінець хреста. Коли Вітні «Білюк» Горґан затрюхикав широкими сходами між двох позолочених пірамід, Чувак-Сміттєбак відчув, що в його роті пересохла вся слина. Він рвучко розвернувся до мовчазного натовпу, який стояв півколом під блакитними небесами, тоді до Ллойда – той роздивлявся хрест із блідим обличчям і колупав білу голівку прища на підборідді.
– Ти… ми… його розіпнуть? – урешті видушив Сміттєбак. – Для цього всі тут зібралися?
Зненацька Ллойд засунув руку в кишеню своєї линялої сорочки.
– Знаєш, а в мене для тебе щось є. Це від нього – сказав передати. Я не можу примусити тебе його взяти. Добре, що не протупив спершу спитати. Хочеш собі?
З нагрудної кишені він дістав чорний гагат на золотому ланцюжку. У камені було крихітне червоне включення – так само, як і в Ллойда. Він розхитувався перед очима Сміттєбака, наче амулет гіпнотизера.
Правда читалася в Ллойдових очах, читалася ясно й виразно, і Сміттєбак знав, що не зможе плакати та повзати на колінах (ні перед ним, ні перед будь-ким, та в першу чергу – не перед ним), заявляючи, що нічого не розумів. «Візьмеш – і приймеш усе інше, – промовляли
