йому такими ж великими, як і два сопла тунелю Ейзенхауера. Він дивився смерті в очі. Сміттєбак це знав. Цього разу жодні слова її не відведуть.
Подумки він молився темному чоловікові: «Благаю… якщо на це твоя воля… життя – за тебе!»
– То що там? – спитав Пацан. – Аварія?
– Тунель. Геть закоркований. Тому я й вернувся – тобі розказати. Будь ласочка…
– Тунель, – простогнав Пацан. – Ісусе-волохатий-старий-лисий-Христе! – він знову насупився. – Брешеш мені, підарюго?
– Ні! Ні, присягаюся! Там був знак – «Тунель Айзенгувера». Може, неправильно прочитав, бо в мене проблеми з довгими словами. Я…
– Завали варнякало. Скільки до нього?
– Миль вісім. А то й більше.
Пацан на хвильку змовк, – дивився на дорогу, що тяглася на захід, – а тоді пронизав Чувака-Сміттєбака блискучими очима.
– Хоч сказати, шо цей затор у вісім миль завдовжки? Ах ти ж сука брехлива!
Великими пальцями Пацан відклацнув курки, та звів їх лише наполовину. Сміттєбак не міг відрізними запобіжне зведення від повного, а повне зведення від мішка з жабами, тож заверещав, наче жінка, і затулив очі руками.
– Без балди! – кричав він. – Без балди! Клянуся! Клянуся!
Пацан довго дивився на нього. Урешті він опустив курки на револьверах.
– Сміттєбачку, я тебе вб’ю, – сказав він усміхаючись. – Заберу твоє сране життя. Та спершу ми прошвирнемося до затору, повз який протиснулися вранці. Спихнеш мікроавтобус з обриву. А тоді я вернуся та пошукаю об’їзд. Свою тачку я, блядь, не кину, – роздратовано додав він. – Нізашо, нізаяк.
– Прошу, не вбивай, – прошепотів Сміттєбак. – Будь ласочка, не треба.
– От спихнеш з обриву той «фольксваґен» менш ніж за п’ятнадцять хвилин, – тоді подумаю, – сказав Пацан. – Віриш у цю хуйню-муйню?
– Так, – кивнув Сміттєбак.
Та він подивився в ті надприродно блискучі очі як слід і не повірив Пацанові ані на крихту.
Вони рушили назад до затору – Чувак-Сміттєбак чвалав попереду, ледве переставляючи гумові ноги. Пацан дріботів за ним, і його шкіряна куртка м’яко рипіла потаємними складками. На його лялькових губах була примарна, мало не ласкава усмішка.
Коли вони опинилися біля затору, сутінки вже майже скінчилися. Мікроавтобус «фольксваґен» лежав на боці. Трупів його трьох-чотирьох пасажирів, що перетворилися на плетиво з рук-ніг, було майже не видно – і слава Богу. Пацан пройшов повз машину й зупинився на краю дороги, роздивляючись місце, яким вони протиснулися з десять годин тому. Один зі слідів від купешечки досі був там, а інший обвалився разом з узбіччям.
– Нє-а, – виніс вердикт Пацан. – Нізащо тут не проїдемо, як булками не поворушимо та нічо не посунемо. Не квакай, я сам тобі все скажу.
Чувак-Сміттєбак подумав, чи не кинутися вперед і не спробувати зіштовхнути Пацана
