потисли йому руки. Сміттєбак узявся за омлет. Він глянув на молодика з ріденькою борідкою.
– Не передасте мені солі, містере Туз-ік?! – ввічливо спитав Сміттєбак, під кінець голосно гикнувши.
На мить зависла здивована мовчанка. Вони перезирнулися та розсміялися. Сміттєбак витріщався на них, відчуваючи, як у грудях розростається паніка, а тоді почув той сміх, уперше дійсно почув його, вухами та розумом, і зрозумів, що в тому реготі немає нічого злого. Ніхто не питатиме, чому він спалив церкву, а не школу. Ніхто не дійматиме його пенсійним чеком старої Семпл. Він також міг усміхнутися. Так Сміттєбак і зробив.
– Містере Тузік! – гиготів Гектор Дроґен. – Козиряка, оце попуск. Містере Тузік – зашибись. Містере-е Ту-у-у-у-зік! Бляха, мужик, просто обісратися!
Козирний Туз передав Сміттєбакові сіль.
– Просто Туз, чуваче. Зви Тузом – і я озвусь. Не клич мене містером Тузіком, і я не зватиму тебе містером Сміттєвозом, домовились?
– Окей, – сказав усміхнений Чувак-Сміттєбак. – Без проблем.
– Ге-ей, містере Ту-у-узік! – по-дівочому пропищав Гек Дроґен і знову зареготав. – Тузяко, тепер ти з цим прізвиськом до самої смерті. Богом клянуся.
– Може, й так, але якось переживу, – сказав Козирний Туз і підвівся, щоб узяти ще омлету.
Проходячи повз Чувака-Сміттєбака, він стиснув його плече. Рука була теплою та твердою – дружня рука, яка не щипає, не викручує.
Чуваку-Сміттєбаку зробилося тепло й приємно, і він заходився їсти. Ці теплота з приємністю були настільки рідкими гостями в його нутрі, що на мить йому здалося, ніби він захворює. Сміттєбак звів очі, поглянув в обличчя навколишніх людей і подумав, що він зрозумів, чим було те химерне відчуття.
Щастям.
«Які гарні люди», – подумав він.
Слідом за тією думкою вигулькнула ще одна: «Я вдома».
Того дня йому дали відіспатися, та наступного ранку його та багато інших повантажили в автобуси й відвезли до дамби Боулдера. Цілий день вони провели там – міняли в двигунах мідну обмотку. Він працював на лавці з видом на воду (то було озеро Мід[59]), і над ним ніхто не стояв. Чувак-Сміттєбак вирішив, що в них тому не було наглядачів, що всі любили працю так само, як і він.
Та наступного дня він довідався, що це зовсім не так.
Була чверть по десятій ранку. Чувак-Сміттєбак сидів на лавці та намотував дріт – пальці працювали, та думки ширяли десь за мільйон миль. Він складав псалом на славу темного чоловіка. Сміттєбак уже вирішив, що знайде велику книжку (точніше, Книгу) і почне записувати певні думки про нього. Може вийти Книга, яку колись хтось читатиме. Ті люди, які ставляться до нього так само, як і Сміттєбак.
До його лавки підійшов Кен Демотт, і, попри пустельну засмагу, Кен мав блідий і наляканий вигляд.
– Ходімо, – сказав він. – На сьогодні все. Вертаємося до Веґаса. Всі вертаємося. Автобуси чекають на вулиці.
– Га? Чого? – закліпав на нього Сміттєбак.
– Не
Озеро Мід – найбільше водосховище США, утворене на річці Колорадо в 48 км від Лас-Веґаса. Тягнеться на 180 км.
