як усе могло б бути, якби…
А тоді вона вирвалась і відсторонилась – лице бліде, схрещені руки притиснуті до грудей, голова опущена.
– Ларрі, не роби цього, прошу. Спробуєш знову, і мені доведеться піти разом із Джо.
– Чому? Чому, Надін? Чорт, та що ж тут такого страшного?
Вона не відповіла. Просто стояла понура. Під очима в неї вже почали з’являтися темні синці. Урешті вона заговорила:
– Я б сказала, якби могла.
І на цих словах вона пішла геть, навіть не озирнувшись.
– Коли я вчилася в дванадцятому класі, у мене була подруга, яка так поводилася, – сказала Люсі. – Звали її Джолін. Джолін Мейджорс. Джолін до старших класів не потрапила. Вона кинула школу через хлопця. Військового з ВМС. Коли вони одружувалися, Джолін була вже вагітною, однак утратила дитину. Її чоловіка часто не було вдома, а Джолін… вона любила порозважатися. Ще й як. От він і перетворився на Отелло. Якось він сказав їй, що як зловить із кимось, то переламає їй руки та обличчя підрихтує. Можеш уявити, як їй жилося? Чоловік приходить до тебе й каже: «Ну, сонечко, буду відчалювати. Поцілуй-но мене, а тоді погоцаємося на сіні. О, мало не забув: якщо повернусь і хтось скаже, що ти пустувала в мене за спиною, я переламаю тобі обидві руки та лице підправлю».
– Ага, не дуже.
– Та за деякий час вона зустрілася з одним парубком, – вела далі Люсі. – Він був помічником фізрука в школі Бьорлінгтона. Никалися, раз по раз озираючись. Не знаю, чи її чоловік приставив за ними якогось шпигуна, та за деякий час це вже не мало значення. За деякий час Джолін почала сипатися. Могла подумати, що якийсь чолов’яга на автобусній зупинці – друг її чоловіка. Шарахалася від комівояжерів у дешевеньких готелях. Боялася, навіть якщо цей готель у штаті Нью-Йорк. Трусилася й тоді, коли вони з Гербом питали якогось копа, як проїхати до зони відпочинку, – раптом це той самий шпигун? Грюкали двері – вона зойкала. Чулися кроки на сходах – підскакувала. Аж до такого дійшло. Гербові стало страшно, і він її кинув. Та боявся він не її чоловіка, а саму Джолін! І коли її чоловік уже мав повернутися додому, у неї стався нервовий зрив. А все через її надмірну любов до забавок у ліжку… і через його страшні ревнощі. Надін нагадує мені Джолін. І мені її шкода. Не скажу, що вона мені дуже подобається, та мені справді її шкода. Вигляд вона має геть кепський.
– Хочеш сказати, що Надін боїться мене так само, як Джолін боялася свого чоловіка?
– Можливо, – сказала Люсі. – Та от що тобі скажу: де б не був чоловік Надін, він точно не з нами.
Ларрі нервово засміявся.
– Нам слід повертатися. Треба поспати. Завтра буде важкий день.
– Так, – кивнула Люсі.
Їй подумалося, що він не зрозумів ані слова, і зненацька вона вмилася слізьми.
– Гей, – прошепотів Ларрі. – Гей…
Він спробував її пригорнути, та Люсі відмахнулася від його руки.
– Можеш не перейматися! Ти й так отримуєш від мене, що хочеш!
У ньому лишилося
