з очима, немов фіалочки. Вона сміливо, але не зневажливо поглянула на матінку Ебіґейл.
– Я – Люсі Свонн. Рада знайомству.
І, попри те, що була у штанях, зробила невеликий реверанс.
– Рада, що ти прийшла, Люсі.
– А можна, я спитаю… ну, це… – отепер вона опустила очі й густо зашарілася.
– Сто вісім за останніми підрахунками, – лагідно відказала матінка Ебіґейл. – Іноді здається, що всі двісті шістнадцять.
– Ви мені снилися, – мовила Люсі і відійшла, трохи знічена.
Тепер підійшла темноока жінка з хлопчиком. Жінка подивилася на неї поважно й твердо; у хлопчика на обличчі було щире здивування. Із хлопчиком усе було гаразд. А от у жінці сиділо щось, що сповнювало її могильним холодом. «Він тут, – подумала матінка Ебіґейл. – Прийшов в образі цієї жінки… бо, дивіться, він приходить не лише у власній подобі… у подобі вовка… ворони… змії…»
Матінка Ебіґейл ще не втратила страх за власне життя, і на мить їй здалося, що ця дивна жінка з білими пасмами простягне руку майже буденним жестом і схопить її за горло. На ту мить, яку тривало це відчуття, матінці Ебіґейл дійсно здалося, наче обличчя тої жінки зникло і вона дивиться у діру в часопросторі, діру з двома очима, темними і прóклятими, що зорять на неї неприкаяно, дико, безнадійно.
Але то була просто жінка, не він. Темний чоловік би ніколи не наважився прийти сюди до неї, навіть не у власній подобі. То була просто жінка – і то дуже красива – з виразним, чуттєвим лицем, яка обіймає за плечі хлопчика. То їй на мить примарилося. Точно, примарилося, та і все.
Для Надін Кросс ця мить була моментом сум’яття. Коли вона увійшла у двір, з нею все було гаразд. Усе було гаразд, доки Ларрі не заговорив із цією бабусею. Потім її накрила раптова огида і жах. Ця стара може… що може?
Може бачити.
Так. Надін злякалася, що стара може зазирнути в її душу, де вже проросла й пустила коріння темрява. Вона боялася, що стара встане зараз зі свого крісла, засудить її і вимагатиме, щоб вона залишила Джо й пішла до тих (до того), для кого призначена.
Обидві похмуро подивились одна на одну, зміряли одна одну поглядом. То була коротка мить, але обом жінкам вона здалася невимовно довгою.
«Він у ній – Паросток Диявола», – подумала Еббі Фрімантл.
«Уся їхня сила тут, – у свою чергу подумала Надін. – Вона – все, що в них є, хоч вони самі можуть вважати, що це не так».
Джо почав нетерпеливитися, смикати її за руку.
– Здрастуйте, – промовила вона тихо, безживно. – Я – Надін Кросс.
Стара відказала:
– Я знаю, хто ти.
Слова повисли у повітрі, раптом розітнувши всі інші розмови. Люди здивовано озирнулися – подивитися, чи нічого не сталося.
– Правда? – тихо відгукнулася Надін. Раптом здалося, що її єдиний захист – це Джо.
Вона поволі підштовхнула хлопчика, щоб він опинився
