було жодної певності, що ні. Вона розуміла, що він так само знає про неї, як вона про нього, і ніщо не подарує йому таку втіху, як споглядання її ветхого чорного тіла на висоті хреста з телефонних стовпів, над яким кружляє вороння. Вона знала, що декому з них, як і їй, снилися розп’яття, але лише небагатьом. Ті, хто це бачив, розповідали їй, але, підозрювала вона, більш нікому. І жоден з них не відповів на питання:
Чи він переможе?
Їй також це було невідомо. Бог працює тонко і так, як Йому до вподоби. Йому угодно було бачити, як діти Ізраїлю кілька поколінь тяжко гнуть спини під єгипетським ярмом. Йому угодно було бачити, як Йосифа продали в рабство і грубо здерли з нього квітчасту одежу. Йому було угодно, коли сотні напастей опосіли нещасного Йова, і угодно Йому було дозволити, щоб його єдиний Син висів на древі зі знущальним написом над головою.
Бог – гравець; коли б Він був смертним, то Він почувався б на Своєму місці, схилившись над шахівницею на ґанку універсальної крамниці «Поп Менн» у її рідному Гемінгфорді. Грав би білими проти чорних. Вона думала, що для нього гра варта свічок, гра – то і є свічки. Свого часу Він переможе. Але не обов’язково цього року чи в наступному тисячолітті… і вона б не переоцінювала вправність і хитрість темного чоловіка. Якщо він – неон, то вона – маленька темна частинка пилу, яку велика дощова хмара збирає над випаленою землею. Тільки одна з рядових – і, по правді, у глибокому пенсійному віці! – на службі в Бога.
– Нехай буде воля Твоя, – промовила матінка Ебіґейл і сунула руку в кишеню фартуха, де лежала пачка солоного арахісу. Її останній лікар, доктор Стонтон, казав їй триматися подалі від солоної їжі, але що він розуміє? Вона пережила обох лікарів, які давали їй поради щодо здоров’я після її вісімдешестиріччя, так що трохи солоних горішків вона собі дозволити може, коли хоче. Ясна від них страшенно болять, але ж смачно!
Поки вона підкріплялася, доріжкою до будинку підійшов Ральф Брентнер у капелюсі, з-за стрічки якого хвацько стирчало перо. Стукаючи у хвіртку, він зняв капелюха.
– Ви не спите, матінко?
– Не сплю, – відгукнулася вона з повним ротом горіхів. – Заходь, Ральфе, я ці горіхи не жую, я їх душу яснами на смерть.
Ральф засміявся і зайшов.
– Там якийсь народ за ворітьми, хочуть привітатися, якщо ви не стомлені. Приїхали з годину тому. Непогана команда, маю сказати. Головний – з отих, патлатих, але, здається, нормальний. Зветься Андервуд.
– То приводь їх, Ральфе, це чудово, – сказала вона.
– Гаразд, – він розвернувся й зібрався йти.
– Де Нік? – спитала вона. – Ні сьогодні його не бачила, ні вчора. Завоображав, у гості не заходить?
– Він на резервуарі, – пояснив Ральф. – З електриком отим, Бредом Кічнером, шукають електростанцію, – він почухав бік носа. – Я зранку за місто їздив. Подумав, оцим усім вождям потрібен хоч би один простий індіанець, яким попихати.
Матінка
