б настукав…
– Я гадаю, загалом населення Америки до весни зменшиться до мільйона шестисот тисяч – і то ще дуже милосердна оцінка. Від цієї цифри – хотів би сподіватися – наших буде мільйон.
– Мільйон людей… – вражено промовив Стю. Він окинув оком розкидане, здебільшого покинуте місто Боулдер, яке тепер починало світлішати: сонце сходило над обрієм. – Просто уявити не можу. Це місто просто по швах тріщатиме.
– У Боулдері вони не вмістяться. Я знаю, що коли йдеш порожнім центром міста і на Тейбл Месу,[63] то він здається гігантським, але ж не вмістяться. Ми матимемо влаштовувати ще колонії навколо. Ситуація тоді буде така: одна величезна спільнота – а решта країни на сході абсолютно порожня.
– Чому ви вважаєте, що більшість буде з нами?
– З причини зовсім не наукової, – відповів Ґлен, куйовдячи волосся над лисиною на маківці однією рукою. – Мені подобається вірити, що більшість людей – хороші. І я переконаний, що той, хто командує парадом на заході, – дуже поганий. Але в мене є відчуття… – він змовк.
– Ну ж бо, кажи.
– Скажу, бо я п’яний. Але хай це залишиться між нами, Стюарте.
– Добре.
– Даєш слово?
– Даю слово, – сказав Стю.
– Мені думається, що більшість технарів із ним, – урешті сказав Ґлен. – Не питай чому: це просто чуйка. Ну, може, технарі здебільшого люблять працювати в атмосфері жорсткої дисципліни й лінійних цілей. Вони люблять, щоб потяги прибували за розкладом. У нас у Боулдері зараз масове сум’яття, кожен метушиться й робить щось своє… а нам треба зробити таку річ, про яку мої студенти сказали б «скласти все наше лайно докупи». А отой інший… от хоч закластися можу, він улаштує, щоб усі потяги були за розкладом і всі шашечки рядком. А технарі – такі самі люди, як і ми всі: вони йдуть туди, де найбільш потрібні. У мене підозра, що наш Супротивник хоче якомога більше людей. Хрін з ними, з фермерами – він радше знайшов би кілька хлопців, які могли б почистити стартові шахти ракет в Айдахо й ввести їх у робочий стан. Так само танки й гелікоптери і, мабуть, один-два бомбардувальники B-52 – так, для сміху. Сумніваюся, чи зайшов він аж так далеко – але практично впевнений. Дізнаємося. Просто зараз він, напевне, ще зосереджується на тому, щоб увімкнути електрику, відновити комунікації… може, навіть зайнявся чисткою у своїх рядах, усуваючи м’якотілих. Рим не за день будувався, і йому це відомо. Він має час. Але коли я дивлюся, як сідає сонце, – без балди, Стюарте, – мені страшно. Мені для страху вже й снів не треба. Мені досить подумати про отих, які по той бік Скелястих, – як вони працюють, мов бджоли.
– А що ж нам робити?
– Тобі оголосити список? – усміхнувся у відповідь Ґлен.
Стюарт показав на свій потертий блокнот. На його рожевій обкладинці були зображені два танцюристи й написано: «ЗАПАЛИ!»
– Ага, – сказав Стю.
– Жартуєш?
– Та
Table Mesa – район Боулдера у південній частині міста.
