Код да Вінчі. Ден Браун
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Код да Вінчі - Ден Браун страница 26
Долаючи недобре передчуття, Софі повільно рушила до картини. Дівчинка так багато чула про «Мону Лізу», що їй здавалося, ніби вона йде до королеви. Затамувавши подих, вона глянула знизу вгору й побачила її всю.
Вона не знала, що очікувала відчути, але напевне не це. Ніякого шоку. Ніякої дивовижі. Відоме всьому світові обличчя було точнісінько таке саме, як на репродукціях. Софі мовчки стояла перед нею, чекаючи, ніби щось має статися.
– Як вона тобі? – пошепки спитав дідусь, стоячи ззаду. – Гарно, правда?
– Вона зовсім малá.
Соньєр усміхнувся.
– Ти теж малá і гарна.
«Я не гарна», – подумала вона. Софі не любила своє руде волосся і веснянки, і те, що була вищою за всіх хлопців у класі. Вона ще раз глянула на «Мону Лізу» й похитала головою:
– Здається, ніби вона щось знає… як діти в школі, які щось приховують.
Дідусь засміявся.
– Це одна з причин, чому вона така знаменита. Люди люблять вгадувати, чому вона усміхається.
– А ти знаєш, чому вона усміхається?
– Може, й знаю, – підморгнув їй дідусь, – колись я розповім тобі про це.
Софі тупнула ніжкою.
– Я тобі казала, я не люблю, щоб були загадки!
– Принцесо, – всміхнувся він, – життя сповнене загадок. Усе відразу знати не можна.
– Я повертаюся, – повідомила Софі, і її голос луною озвався на сходах.
– До «Мони Лізи»? – здригнувся Ленґдон. – Прямо зараз?
Софі усвідомлювала, що ризикує.
– Мене не підозрюють у вбивстві. Тому я не можу втратити цей шанс. Я маю зрозуміти, що дідусь намагався сказати мені.
– А як же посольство США?
Софі почувалася винною, що змусила Ленґдона тікати, а тепер кидає його, але не бачила іншого виходу. Вона вказала йому на металеві двері внизу.
– Виходьте через ці двері та тримайтесь освітлених вказівників, вони виведуть вас до турнікету, через який ви зможете спокійно вийти. – Вона простягла Ленґдону ключі від машини. – Мій червоний «смарт» припарковано на службовій стоянці. Ви знаєте, як доїхати звідси до вашого посольства?
Ленґдон кивнув, дивлячись на ключі у своїй руці.
– Послухайте, – сказала Софі, стишуючи голос, – я думаю, дідусь залишив мені повідомлення через «Мону Лізу», щось на кшталт ключа, про того, хто вбив його. Або чому мені загрожує небезпека. «Або що сталося з моєю родиною». Я маю піти й подивитись.
– Але, якщо він хотів попередити вас про небезпеку, чому він перед смертю просто не написав це на підлозі? Навіщо ця складна гра в слова?
– Дідусь намагався про щось повідомити мене, я не знаю, про що саме, але він напевне не хотів, щоб про це довідався іще хтось. Навіть поліція. Як би дивно це не звучало, я думаю, він хотів, щоб я підійшла до «Мони Лізи» раніше, ніж будь-хто.
– Я