Я мав за честь, що така людина звернулася до мене. Я захоплююсь працями мсьє Соньєра. Часто їх цитую.
Фаш щось занотував у своєму блокнотику.
Чоловіки були на півдорозі до входу в тунель, що вів до крила Денон, і Ленґдон міг бачити нерухомі ескалатори.
– Ми поїдемо ліфтом, – сказав Фаш, – Упевнений, ви добре знаєте: галерея досить далеко, щоб іти туди пішки. – Він пригладив волосся м’ясистою рукою. – Отже, ви мали спільні з мсьє Соньєром зацікавлення? – продовжував він, коли двері ліфта відчинились.
– Так. Торік я написав чернетку своєї книги, яка зачіпає питання, в обізнаності з якими рівних мсьє Соньєру нема. Мені дуже хотілося почути його думку.
– Розумію. І що то за тема?
Ленґдон завагався, не знаючи, як краще пояснити.
– Власне, це праця про поклоніння богиням – концепція жіночої святості та мистецькі символи, пов’язані з цим.
– І Соньєр добре знався на цьому?
– Як ніхто інший.
– Розумію. А може, Жак Соньєр знав про вашу майбутню книгу, – висловив припущення Фаш, – і запропонував зустріч, щоб допомогти вам?
Ленґдон похитав головою.
– Про мою книгу ніхто не знає. Вона ще в чорновому варіанті, який я нікому не показував, окрім редактора.
– Ви і мсьє Соньєр, – сказав капітан, коли ліфт рушив, – ви зовсім ніколи не розмовляли? І не листувалися? Ніколи нічого не надсилали один одному електронною поштою?
Ще одне дивне запитання. Ленґдон похитав головою.
– Ні. Ніколи.
Фаш схилив голову, ніби подумки фіксував цей факт. Нічого не сказавши, він втупив погляд у хромовані двері ліфта. У відображенні на їхній блискучій поверхні Ленґдон помітив шпильку на краватці капітана – срібне розп’яття, оздоблене тринадцятьма камінчиками чорного оніксу. Цей символ був відомий християнам як crux gemmata – хрест із коштовностями – графічний символ Христа і Його дванадцяти апостолів. Ленґдон і не подумав би, що капітан французької поліції так відкрито демонструватиме свою релігійність. Це ж Франція, країна, де християнство є не релігією, а традицією.
Ліфт зупинився. У відображенні на дверях Ленґдон зіткнувся поглядом з очима Фаша. Він швидко вийшов з кабіни й розгублено зупинився. Фаш поглянув на нього.
– Гадаю, мсьє Ленґдон, ви ще ніколи не бачили Лувр о такій порі?
«Гадаю, ні», – подумав Ленґдон, намагаючись стримати серцебиття.
Галереї Лувру з їхніми славнозвісними високими стелями зазвичай добре освітлені. А зараз вони вражали пітьмою. Від приглушеного червоного свічення, що йшло вгору від плінтусів, на мозаїчній підлозі лишались червоні смуги.
Подивившись углиб похмурого коридору, Ленґдон зрозумів, що так і має бути. Власне, всі великі галереї послуговувались червоним світлом – лампочки, вмонтовані на низькому рівні, давали змогу працівникам і охороні знаходити дорогу в той час, коли картини залишалися б у відносній темряві і шкідлива дія світла на них значно послаблювалась.
