підтримувати одна одну. Ми можемо бути друзями. Справжніми.
І я хочу також присвятити цей блог моїй найкращій подрузі Е. Ось, Е., це для тебе.
11
Стефані
Вставивши лінк на пост про те, як ми подружилися з Емілі, я намагалася його не перечитувати. Але не втрималася. І, як і боялася, він розчулив мене до сліз. Була одна річ, на яку я досі не звертала уваги, а тепер згадала. Пригадую, як Емілі сказала мені, що ота парасолька з жовтими каченятами, її подарунок, яку я тепер заховала в шафу, тому що таке нагадування про колишні дні було надто болісним, – унікальна. Але коли я прийшла до неї в гості того дня, то побачила в передпокої підставку для парасольок, на якій було з десяток таких само екземплярів. Це все було як витвір мистецтва. Звісно, тоді я нічого їй не сказала, адже ми щойно познайомилися. А потім про це забула. Але тепер я думаю. Я вже тоді погано розуміла її? Вона збрехала про парасольку? Та нащо була така брехня, яка випливла б, щойно я зайшла всередину? В будь-якому випадку, ця деталь мало мене хвилювала. Читаючи пост, я почувалася страшенно винною. Тому що починала – лише починала – відчувати щось до чоловіка Емілі.
Є такий період у стосунках, коли ти точно знаєш, що з цією людиною в тебе буде секс, хоча нічого ще не було. Усе довкола брунявіє бажанням. Усе довкола скидається на важкий туман, який лягає на шкіру в найвогкіший день літа. Особливо якщо сексу з цією людиною краще не мати з багатьох вагомих причин.
Напевне однією з проблем мого шлюбу було те, що в нас із чоловіком ніколи не було періоду отакого передчуття, яке лише підсилює бажання. Одного дня я розповім Майлзу, чому краще не займатися сексом на першому побаченні, як це зробили його мама й тато. Не вдаючись у подробиці.
Моє перше побачення з Девісом, власне, не було побаченням. То мало бути інтерв’ю. Ми зустрілися в кав’ярні у Трайбеці неподалік від студії Девіса. Його фірма називалася «Девіс Кук Ворд», це було його ім’я – усі три слова. Його кар’єра в архітектурі та дизайні розвивалася неймовірно стрімко. Він робив проекти будинків для заможних людей, а «для душі» займався виготовленням гарних і доступних садових меблів із перероблених матеріалів. Про ці його меблі й мала вийти стаття в журналі, де я працювала. Ми випили кави, потім пообідали. А тоді пішли до його мансарди, де лишалися до наступного ранку, поки не настав час мені повернутися у свою квартиру в Іст-Віллідж, щоб перевдягтися і піти на роботу.
Мої стосунки із Девісом були комфортними. Нам було весело. Було легко. Та ніколи не було такого, щоб я відчувала, що помру, якщо він не буде моїм. Можливо, тому що він уже й так був моїм. Довге, в’язке, неперевершене очікування закінчилося, так і не розпочавшись.
Чи, можливо, проблема була в тому, що ці стосунки були безпечними. Може, мені потрібне було оце збудження від забороненості, табуйованості, від усвідомлення того, що я роблю те, що вважаю поганим.
Одного вечора Шон прийшов по Нікі
