які готують метамфетаміни в кемперах і вбивають мексиканських наркобаронів. Я уважно дивлюся на нього, вся перетворившись на слух. Мені справді цікаво. Здається, він оповідає найцікавіше з того, що я колись чула.
Коли він сказав, що вже бачив цей серіал, я намагалася не уявляти, як він дивився його з Емілі. І намагаюся не уявляти, як Шон казав їй те саме, що каже мені. Не гадати, чи здавалося їй те, що він каже, настільки ж цікавим. Емілі читала книги, Шон дивився телевізор. Я намагаюся не думати про її скарги на те, що з ним вона почувається тупою. Волію сконцентруватися на факті, що він хоче, аби я подивилася цей серіал. Я почала вважати, що важливіша для нього, ніж просто друг, подруга дружини чи мама найкращого друга його сина.
Часом я намагаюся не думати про Емілі – але інколи волію думати лише про неї, ніби це може подіяти якось магічно. Одного дня вона просто знайдеться і все стане на свої місця. Окрім того, що я, можливо, закохалася в її чоловіка.
Усе це не допомагає мені краще ставитися до себе, але робить мене навдивовижу щасливою. Ніби я ходжу довкола власної хмаринки або плаваю у власному маленькому басейні тепла, світла й затишку, хоча наближається зима і погода жахлива.
Я не знаю, що з усього цього найгірше. Напевне, зрада. Хоча ні – мабуть, найдужче мені соромно за те, що я зробила із сина маленького шпигуна. Коли Майлз приходить додому від Нікі, я питаю, ніби між іншим, чи тато Нікі щось про мене казав. Чи Елісон ще працює на них? Чи у нього дружні стосунки з татком Нікі? Чи багато Шон розмовляє по телефону?
Майлз каже, що він більше не бачив Елісон. Гадає, що вона більше не няня Нікі, тому що його тато постійно вдома відтоді, як мама зникла.
Бідний Майлз.
Одного вечора, вкладаючи його в ліжко, я спитала:
– Любий, ти хочеш поговорити про маму Нікі? Про те, що ти відчуваєш…
– Ні, дякую, – сказав він. – Мене це просто засмучує. Всі сумують. Особливо Нікі.
Мої очі наповнилися слізьми, і я була рада, що світло нічника надто тьмяне, щоб він це побачив.
Я сказала:
– Ми всі дуже-дуже сумуємо. Але сум – теж частина життя. Часом його не можна уникнути.
– Я знаю, мам, – відповів мій мудрий хороший хлопчик.
А потім він швидко заснув.
Одного вечора, коли ми з Майлзом вечеряли вдвох, він сказав:
– Учора ввечері, коли я був у Нікі, його тато говорив про тебе.
– І що він сказав? – запитала я, намагаючись не видати надмірної цікавості.
– Він сказав, що мені пощастило, що в мене така гарна і добра мама.
– І все? Тато Нікі більше нічого не говорив?
– Ні, більше нічого, – відповів Майлз.
Не так і багато – гарний комплімент, але не той, який я хотіла б почути, – та я й цьому зраділа. Шон хотів поговорити про мене, це факт – він розмовляв про мене з моїм сином. Думав про мене, коли мене не було поряд.
Я
