про свій блог. Цікаво, що мені так хотілося, аби моїм блогом захоплювалася Емілі, але не хотілося, аби Шон навіть читав його. Я пишаюся тим, що пишу. Але не розповідаю, про що саме. Може, я просто не хочу, щоб Шон думав, що я одна з тих зациклених на дитині мамусь із лептопом. Він глузує з інших мам, які демонструють майже агресивну обізнаність і в яких завжди найновітніше обладнання для дітей. Він називає їх Капітан Мама. Я не хочу, щоб він вважав мене Капітаном Мамою. Можливо, мене хвилює те, що порівняння між мною та Емілі з її ґламурною кар’єрою в індустрії моди буде не на мою користь.
Ми багато говоримо про Емілі. Він розповів про те, як вони познайомилися, про що – тепер мені видається це дивним – ніколи не згадувала Емілі, коли розповідала про своє життя. Зазвичай такими історіями діляться невдовзі після знайомства. Її фешн-компанія та його інвестиційна фірма робили спільний благодійний внесок на користь організації, яка допомагає постачати чисту воду жінкам в Африці. Вечеря відбувалася в Музеї природознавства, який, прикрашений квітами, свічками і кольоровою підсвіткою, мав страшенно романтичний вигляд. Емілі була представником людини, яка була представником людини, яка була представником її боса, Денніса Найлона. І коли Шон побачив її на подіумі у простій, але неймовірно прекрасній чорній сукні, й на великих екранах, розставлених довкола, було видно, як у неї на очах проступили сльози, коли вона говорила про благодійність і важке життя жінок, яким вони допомагали, він вирішив просто там і тієї ж миті, що одружиться з нею.
Мені легко було це зрозуміти. Я знала, як зворушливо плаче Емілі. Вона плакала при мені, жаліючи мене й мого чоловіка та мого брата. Згадка Шона про їхнє знайомство і період, коли вони зустрічалися, – одна з тих красивих історій, які б я хотіла розповідати про власне життя, про власне одруження.
Нам обом допомагає те, що ми говоримо про Емілі. Це дає надію, що вона досі жива і ми знайдемо її. І це послаблює напругу між нами, нагадуючи, що ми любимо саме її, а не одне одного.
Якось Шон сказав, що є кілька речей, яких я, напевне, не знаю про Емілі. Речей, які вона тримала в таємниці. Я затамувала подих, тому що досі вірила – навіть попри те, що вже було очевидно, що я помилялася, – буцімто знаю про неї все. Або майже все.
Виявилося, що в дитинстві вона потерпала від сексуальних домагань дідуся. Батьки ніколи цього не визнавали, що було однією з причин відчуження між нею й ними. Також (можливо, в результаті цього) у неї були проблеми з алкоголем, коли їй було двадцять з гаком, і ще коротка історія вживання знеболювальних препаратів та «Ксанаксу» – місяць вона була на реабілітації, але відтоді вже нічого не вживала.
Я була шокована, але не власне інформацією, а тим, що вона не сказала цього мені. Йшлося про той період, який вона називала «скажені дні», – коли зробила тату? Чому ці травмуючі речі не вилізли в жодній із відвертих розмов? Я довіряла їй таємниці, про які не знав ніхто. Чому ж вона не довіряла мені?
При мені жодна з проблем,
