– Не ховайся від своїх друзів. А якщо ти не один, то ми допоможемо тобі. Чи не так, До?
Скрипнув засув, і на порозі появилися двоє чоловіків, так би мовити, середньостатистичних канадців.
– Містера Берера зараз немає, – пробасив один.
(В цей момент Боб стиснув Теду лікоть. Стрепет кивнув головою, мовляв, я впізнав.)
– А де він? – запитав Ренді.
– Він здав нам будинок, а сам кудись поїхав. Казав, що повернеться післязавтра.
– Нічого собі, – сказав Ренді. – Ти чуєш, До, він нас кинув. Послухайте, містере, а ви нічого не путаєте? Ми домовилися з Денні, що сьогодні приїдемо до нього. Ми місяць тому домовилися! Він навіть завдаток взяв!
– Нічого не можу порадити, – відповів невідомий. – Ми також з ним домовилися, що проживемо тут до завтрашнього дня. І також заплатили гроші. Приїде містер Берер, розбирайтесь з ним самі.
– Ні, ти чув, До? Такого від нього я не чекав. Куди хоч він поїхав? – запитав Ренді невідомих.
– Він нам не говорив. У нього в Торонто були якісь справи.
Другий невідомий – невисокий блондин – весь час мовчав. Він абсолютно не реагував на розмову, не виказував ніяких емоцій. Зате руки весь час тримав у кишенях куртки. Це мало два дуже суттєвих пояснення: по-перше, мови білявий не знав і, по-друге, рука у правій кишені куртки аж спітніла від стискання рукоятки пістолета.
– А зараз, джентльмени, пробачте, у нас справи. Нас чекає форель, – сказав невідомий, і обидва зайшли у будинок.
Ренді ще деякий час постояв перед будинком, потім плюнув, сів у джип, розвернувся, машина зникла за деревами.
– Вони тут! – впевнено сказав Стрепет, коли шум джипу затих. – Голос той самий.
– Я тобі ще таке скажу, – добавив Боб. – Денні ніколи не полишає свій будинок напризволяще відпочиваючим. Собі він завжди залишає одну кімнату. Далі. В Торонто йому робити нічого. Він завжди якщо кудись і їхав, то в Монреаль.
– І останнє, – вставив Клод. – Тут форелі не водяться. Їм потрібна бистрина.
– Добре, – сказав Стрепет. – Я пішов.
– Обережно! – нагадав Клод.
– Що мені боятися з таким прикриттям? – відповів Тед і відповз назад.
Переконавшись, що його не видно, він підвівся і пішов вліво, у протилежну сторону від місця, де залягли (він знав точно) Ренді з До. Сховавшись за деревами, але так, щоб не випускати з поля зору будинок, включив телефон.
Видно, викрадачі поставили свою мобілку на автоматичний виклик, бо зразу прозвучав сигнал.
– Стрепет! – відгукнувся Тед.
– Якщо ти ховатимешся від нас, – відповів той самий грубий голос, – то я не гарантую, що ми по-доброму розійдемося. Наша людина вже чекає в Шотландії. Код?
– А Мері?
– Ми її відвеземо тобі туди, куди ти захочеш.
– Краще просто виведіть її на поріг будинку.
