style="font-size:15px;"> Тед вийняв пачку сигарет, дістав одну, решту протягнув господареві.
– Дякую, мені вже не можна. Своє я відкурив.
Тед закурив. Легкий димок почав розходитися по кімнаті.
– Я вас слухаю. По телефону ви не хотіли говорити моєму секретареві мету вашої появи. Але давайте по порядку. Що ви тут у Британії робите? Дуже дивно бачити вас, українця, тут.
Тед Стрепет ще раз затягнувся й почав:
– Моє справжнє ім’я Федір, але в Англії я вже третій рік, тому змінив його на більш звичне тут Теодор або Тед. Я сам з-під Львова.
Мирослав Яськів кивнув головою.
– Тут я три роки, як вже говорив. Учуся в університеті міста Дарем, на півночі Англії.
– На кого, прошу вас?
– Менеджер по малому й середньому бізнесу. Саме це потрібно моїй державі.
– Так, – згодився Яськів. – Україна зараз зовсім не те, що ми очікували в сорокових.
– Вона і не та, на що ми сподівалися на початку дев’яностих. Мій прадід у свій час воював в Українській Галицькій армії. Я його не пам’ятаю (помер ще до мого народження), але з розмов батька, а особливо діда, знаю про нього багато. Принаймні, настільки багато, що можу написати про це книгу.
– То ви літератор? – поцікавився Мирослав Яськів.
– Швидше аматор. Але я маю досить матеріалу, щоб написати хоча б чорновий варіант. І для заповнення деяких прогалин мені потрібні документи.
Мирослав Яськів уважно слухав співрозмовника, потім запитав:
– Якого часу вони стосуються?
– Часу українсько-російської війни.
– Боюся, що ви звернулися до нас даремно. Майже всі наші документи відносяться до періоду Другої Світової війни.
– Ви кажете, майже всі. Значить, є й інші?!
– Є. Але дуже мало.
Пан Яськів задумався.
– Я можу вам допомогти, – сказав він, – якщо, звичайно, ви це робите безкорисно.
На цей раз задумався Стрепет.
– Не хочу вас обманювати, пане Яськів. Деякий матеріальний інтерес я маю. Хочу хоч дещо заробити на цьому.
– Ви маєте намір видати книжку?
– Звичайно, хотілося б. Хоча я чудово розумію всю складність цього кроку. На заході України подібними книгами заповнені книгарні, і вони вже не користуються таким попитом, як років десять тому. У східних областях таких книг немає зовсім. Немає пропозиції – немає попиту.
– Тут також майже ніяких гарантій, – сказав Яськів. – Це не З’єднані Держави і не Канада, де українців мільйони. Навіть четверте – п’яте покоління хоч як-не-як вважає себе українцями. Тут, у Британії, інакше. Усі емігранти селилися в Америці, Австралії. Ми ж, вояки УПА, змушені були осісти тут, де майже не було українських дівчат. Тому і женилися на англійках. Мені, можна сказати, повезло. Дружина моя з України, а вже зять місцевий, англієць. Тому внучка на половину англійка.
– Чесно кажучи, я і не сподівався щось видавати тут, – признався Стрепет. – Моя найближча мета – якнайбільше
