можна посперечатися, – вставив Тед.
– Тоді ти знаєш не таких жінок. Я наполовину українка, і горджуся цим. Дід Мирослав старався виховати мене не лише в англійському, але й в українському дусі. Звичайно, перше переважило, адже наше коріння просліджується до часів Трояндової війни. І все ж коріння матері також немале.
– А в Україні ти бувала?
– Цього не довелося пережити. Про неї я знаю лише за розповідями діда і телевізійними новинами. Перше грішить старовиною, а друге необ’єктивністю.
– А хіба у вас в Оксфорді немає студентів з України?
– Бувають, але вони швидко стають англійцями і не розповідають про свою державу. Соромляться, чи що? А чого соромитись?
– Є свої причини, – відповів Тед Стрепет. – Повір мені.
– І ти також?
– Я – зовсім інакше.
Час, проведений разом з Мері, Тед не вважав втраченим. Під танець живота у виконанні тендітної арабки вони домовилися зустрітись завтра в офісі ОБВУ.
3
Стрепет, посадивши нову знайому на таксі, повернувся до себе в готель. Було вже темно. Зайшовши в номер, зразу ж включив телевізор (звичка, вироблена роками). Хотілося курити, але не знати, чи можна це робити тут в номері. А то вийде, як колись в Даремі він, не знаючи правил внутрішнього розпорядку, закурив в кімнаті. Спрацювала сигналізація, і до будинку примчала пожежна машина. Потім прийшлося виправдовуватися.
Добре, витримає і без курива. Тед набрав у чайник води, включив. Подумавши, вирішив приготовити чаю, а не кави. Ніч все таки!
Теду дуже подобалися англійські готелі, де в номерах стоять чайники, набір пакетиків чаю чи кави й печиво. І чому такого немає у наших готелях?
Вода закипіла. Чай «Ліптон» чудово його підбадьорив, хоч причин бути сумним і не знайшлося. Ні, сьогоднішній день можна назвати вдалим. По-перше, він видався довгим і багатим подіями. Почався цей день, двадцять четверте червня, о п’ятій годині ранку в місті Дарем. Потім дорога до Ньюкасла, політ до Лондона, зустріч з Мирославом Яськівим. І, по-друге, найголовніше, зустріч з Мері. Дивна, все таки, ця штука – життя. Ще сьогодні зранку, та що там, ще дві години тому він і гадки не мав, що зустрінеться з такою чарівною дівчиною, яка неначе зійшла з обкладинки журналу. Цікаво, яке у неї волосся? Невже природний колір? Він, в усякому разі, ще не зустрічав такий насичений жовтий колір.
Тед Стрепет розвалився на ліжку. По телевізору показували фільм з участю Кетрін Зета-Джонс. Тед не вникав у його зміст. Він поринув у спогади. Раптом згадалися події, які і привели його сюди, у цей готель.
А все почалося за тисячі кілометрів звідси три роки тому. Він, дев’ятнадцятирічний студент економічного факультету Федя Стрепет (чи Федя Дрохва, як його кликали поза очі, а бувало і в очі друзі-однокурсники), закінчував другий курс. Це був той курс, коли студенти ще могли говорити: «А якщо відрахують?».
В неділю наприкінці травня, коли семестр закінчувався і всі старання студентів були направлені на те, щоб ліквідувати «хвости»
