батьківщині. Я мусив стати англійцем, інакше не вижив би тут.
Мирослав Яськів сів навпроти Теда.
– Що будете пити? Марійку я не питаю. Онучко, твоє червоне вино чекає тебе.
– Дякую, діду!
Мері налила собі «Кабарне» і запитливо подивилася на Теда.
– Якщо можна, я собі наллю пива. Я став затятим пивоманом.
Стрепет маленькими ковтками попивав «Хайнекер», одночасно оглядаючи кімнату. У протилежному до дверей кутку висів військовий однострій. На френчі блистіли медалі.
– Ваші? – кивнув головою на нагороди.
– Мої, – гордо відповів Мирослав Яськів. – Прошу підійти зі мною.
З пінтою пива Тед в супроводі господаря підійшов до стіни. На зелено-сірому піджаку висіли дві невеликі нагороди і три більшого розміру.
– Ось, Теодоре, це бронзовий хрест за заслуги і бронзовий хрест бойової заслуги. Їх мені вручили у сорокових за участь у боях.
– А ці?
– А ці три встановила Президія нашої головної управи. Ось медаля за довголітню працю. А це два хрести заслуги – бронзовий і срібний. Мені їх особисто вручив наш голова доктор Святослав Фостун.
– А хіба…
– Ні, я не голова. Доктор Фостун зараз прихворів, тому я його заміщаю. Тимчасово.
Тед Стрепет повернув голову, щоб зробити докір дівчині, але Мері кудись зникла. З кухні долинав характерний стукіт.
– До речі, Теодоре, як ваші успіхи? Марійка мені дещо розповіла про ваші пошуки, і все ж…
– Боюся, що тут ми переглянули все. Великою знахідкою я вважаю знайдений Мері наказ про мого прадіда, підписаний генералом Грековим.
– За бої під Чортковом?
– Так. На цьому, власне, наші знахідки закінчуються. Напевне, ми витягли звідси все.
– А що далі? – Мирослав Яськів взяв Теда під руку і повів до столика. – А чи не пошукати вам щастя в Единбурзі? Тамтешній архів, правда, в основному на руках. Я можу порекомендувати вас моїм друзям в Шотландії.
Стрепет усміхнувся.
– Це вони порекомендували мені вас. З них я і почав. Від Дарема до Единбурга не більше сотні миль.
– Тоді тобі єдина дорога – в Нью-Йорк! – почувся голос Мері.
Вона появилася у дверях з великим тортом в руках.
– Я вже думав про це, – відповів Тед, роблячи на столику місце.
Мері поклала торт і запитала:
– Каву чи чай? Тебе, діду, я не питаю. Чай – твоя пристрасть.
– Каву.
Мері знову зникла.
– Я вже думав про це, – повторив Тед. – І, напевне, так і зроблю. Тільки не тепер.
– Чому? – здивувався Яськів.
– Зараз я мушу повернутися в Дарем і заробити трохи грошей на поїздку до Америки. За рік, гадаю, впораюся.
– Так не піде, – відказав господар. – Я вже, як ти помітив, самотня стара людина. Скільки мені вже залишилося?! Тому я прошу прийняти від мене потрібну тобі суму, щоб вистачило
