зовсім розладнав роботу. Стрепет рішуче поскладав папери в папки.
– Все, досить. Принаймні, на сьогодні. Я запрошую тебе на екскурсію по Лондону.
– Мене? – здивувалася Мері. – Ти, що вперше в місті, запрошуєш мене, корінну лондонку?
– Я знаю, що кажу. А ти знаєш, що найменше про місто знають його мешканці?
– Що ж, – здалася Мері. – З чого почнемо?
– Для початку нанесемо візит її величності.
Букінгемський палац вже давно став тим місце Лондона, куди звідусіль стікалися ріки туристів. Подивитися через величезні ворота з британським гербом на зміну караулу, кинути декілька пенсів у басейн навколо пам’ятника Вікторії, сфотографуватися на фоні гігантських прапорів на алеї проти палацу, – ради цього варто було витратити час і гроші.
Тед і Мері поблукали площею перед огорожею палацу, зробили декілька знімків, потім Тед парком святого Іоанна повів дівчину до парламенту. Біг Бен якраз вибивав п’яту годину.
– У мене пропозиція, – сказав Тед. – Не будемо брати таксі. Пройдемося до готелю.
– Ти хоч знаєш, де він?
– Приблизно, – признався Тед. – Хоча можу тебе заспокоїти: у мене є план міста. Взяв його в салоні «Хітроу-Експреса».
– А ти передбачливий. Добре, куди іти?
– На Уайт-холл. До речі, десь тут повинна бути Даунінг-стріт. Ти не в курсі?
Мері знизила плечима.
– Ми в основній своїй масі аполітичні, – відповіла вона. – Я знаю, де розташований Міленіум-центр, а Даунінг-стріт…
– Ось! – вигукнув Тед. – Це підтвердження того, що я говорив: ви майже нічого не знаєте про свою столицю.
Суперечка розв’язалася через п’ять хвилин, коли на Уайт-холлі вони побачили заґратовану вулицю, яку охороняли двоє поліцейських. Даунінг-стріт. (Вулицю перекрили після того, як тут терористи підірвали бомбу.)
Переможно усміхнувшись, Тед повів Мері вгору. Проминувши декілька вулиць, вони вийшли на площу Піккаділлі. Під пам’ятником Еросу група на ударних інструментах видавала такий гуркіт, що його було чути, здавалося, на пів-Лондона.
Якби Тед і Мері не були так захоплені виступом музикантів, то вони, напевне, помітили серед натовпу глядачів молодого чоловіка у неяскравій тенісці. Саме він на їхнє прохання фотографував обох на фоні Букінгемського палацу. Саме він супроводжував їх до споруди парламенту. Тепер він наздогнав їх на Піккаділлі і, судячи з усього, не мав наміру відпускати з поля зору.
Від площі Піккаділлі до «Норфолк Тауер Готелю» було порівняно недалеко. Принаймні навіть Мері знала дорогу.
В номері Мері критично оглянула обстановку і залишилася задоволеною.
– Досить мило! – відзначила вона.
– Це не моя заслуга, – сказав Тед, запрошуючи дівчину сісти. – Тут я лише другий день і не встиг нічого переробити. Між іншим, як ти на те, щоб перекусити?
– Ой, боюся, що ні. Я взагалі мало їм.
– Тоді кави?
– На
