багато людей бояться тиші (і саме тому скрізь лунає музика, скрізь)».
Я впізнаю цей страх, про який пише Фоссе. Неясну тривогу щодо чогось, на що я не можу чітко вказати. Щодо чогось, що так легко не дає мені бути присутнім у своєму власному житті. Натомість я займаю себе то одним, то іншим, уникаючи тиші, весь час хапаючись за якісь нові поточні завдання. Я надсилаю текстові повідомлення, вмикаю якусь музику, слухаю радіо або дозволяю своїм думкам ширяти по всіх усюдах замість того, щоб припнути їх та на якусь хвильку відсторонитися від світу.
Гадаю, страх, який описує Фоссе, – це страх краще пізнати самих себе. Щоразу, коли я намагаюся цього уникнути, з’являється якась смердюча хмарка боягузтва.
2
Найтихішим з усіх місць, які я будь-коли відвідував, є Антарктика. Я йшов сам-один до Південного полюса, і серед всього неозорого одноманітного крижаного поля не чутно було ніякого людського шуму, крім звуків, які видавав я сам. Один серед снігів і криги, у глибині величної білої безмовності, я зміг дуже добре почути й відчути тишу.
Я прокладав свій шлях на південь через найхолодніший континент світу, і все навколо здавалось абсолютно пласким та білим, кілометр за кілометром, аж до самого обрію. Піді мною ж лежали 30 мільйонів кубічних кілометрів криги, що тиснули на поверхню Землі.
Поступово, хоч навколо й не було нікого, я почав помічати, що ніщо не є абсолютно пласким. Крига та сніг утворювали то менші, то більші абстрактні обриси. Одноманітна білизна перетворилася на незліченні відтінки білого. Подекуди поверхня снігу відсвічувала блакиттю, а також червонуватим, зеленкуватим та ніжно-рожевуватим кольорами. У мене було стійке враження, що на шляху мого просування ландшафт змінюється, але я помилявся. Пейзаж залишався незмінним – змінювався я сам. «Удома я насолоджуюся лише „великими шматками“. Тут же я вчуся цінувати найменші радощі. Вигадливі візерунки снігу. Стишення вітру. Дивовижні форми хмар. Тишу», – написав я у своєму щоденнику на двадцять другий день подорожі.
Пам’ятаю, у дитинстві я надзвичайно захоплювався равликом, здатним нести свій будиночок на собі, куди б він не йшов. Так от, під час моєї антарктичної експедиції це захоплення тільки зросло. Усі харчі, пристрої й пальне, необхідні для переходу, я склав на сани і жодного разу не відкривав рота, щоб заговорити. Я заткався. Я не мав радіозв’язку і не бачив жодної живої істоти протягом 50 днів. Усе, що я робив, – це день за днем торував на лижах свій шлях на південь. Навіть коли я був злий через обірване кріплення чи тому, що ледь не зісковзнув у глибоку розколину льодовика, я не лаявся. Спалахи люті виснажують, а настрій від них тільки погіршується. Ось чому я ніколи не сварюся під час експедицій.
Удома завжди проїжджають повз якісь автівки, дзвонить, сигналить чи вібрує телефон, хтось поруч розмовляє, шепоче або кричить. Так чи інак, там стільки різного галасу, що ми ледь зауважуємо його весь. Тут же було зовсім інакше. Сама природа промовляла
