якихось двадцять хвилин вона зустрінеться зі своїм Ромком… Ой, як же за ним скучила! Бачилися дев’ятого травня, а здається, що рік минув. Тоді вона поїхала до нього в Київ. О, то був найпрекрасніший день в її житті. Сповнений сонця й безмежного кохання. В кімнаті гуртожитку вони були самі – хлопці роз’їхалися на свята по домівках. Там Люда вперше спізнала невимовну жагу й ніжність…
Бентежна хвиля спогадів накрила дівчину з головою, прискорено закалатало серце: такого коханого, як у неї, немає ні в кого…
Вони й познайомилися незвичайно, романтично. Тоді Люда закінчувала сьомий клас, а Ромко – одинадцятий.
Ліс, що підковою охоплював їхнє містечко, манив пахощами молодої зелені, конвалій та рясту…
Людині очі затуманились і йшла вона вже не темною вечірньою вулицею, а широкою лісовою галявиною. Таня з Женею віддаля рвали конвалії. Навкруги видзвонював птаством осяйний весняний ранок і співзвучно йому в Людиній душі бриніла світло-щемна мелодія «Самотнього пастуха».
«Тук-тук-тук-тук!» – враз увірвалося в цю ідилію. Люда різко зупинилась і закрутила головою в усі боки. Край галявини, на високій сосні, запримітила маленького невтомного трудівника дятла, що завзято гамселив дзьобом по стовбуру. Замилувалася птахом. Не зводячи з нього погляду, поволі, щоб не злякати, рушила в той бік. Раптом сосни прискорено замелькали перед очима, і, ще й не зрозумівши, що сталося, дівчина полетіла в порослу торішньою травою ямку, викопану, мабуть, якимось звіром.
На її зойки прибігли подружки, допомогли підвестися. Та ліву ногу десь під коліном пронизав різкий біль, Люда скрикнула й опустилася на траву.
– Ой, Людко! Що ж тепер з тобою робити? – запхинькала Женя.
– Не скімли, – обірвала її Таня, – придумаємо щось. Людо, давай руку, тримайся за нас і вставай потихеньку. Так… так… На ногу не ступай, клади руки нам на плечі. Отак… Доберемося додому, не бійся.
Під Людині ойкання дівчата врешті добрели до стежки. Але додому було добрих два кілометри.
Таня вже зрозуміла, що самотужки вони не дійдуть, а тому збиралася запропонувати Люді посидіти під наглядом Жені на траві, а самій бігти за допомогою.
Аж тут із гущавини долинули голоси, невдовзі із-за сосен вигулькнула юрба старшокласників. Серед них дівчата впізнали Женьчиного брата Вадима. Інших хлопців теж трохи знали.
– О, диви, братва, малеча… – вигукнув кремезний опецькуватий Вадим. – Ага, попалися, малявки!
– Зачекай, Вадиме, – підступив ближче високий і стрункий Роман Очеретний. – У вас щось трапилося?
– Трапилося, – злісно блиснула очима Таня. – Радше йдіть своєю дорогою, аніж насміхатись.
Та Роман не зважив на ці слова й схилився над Людою:
– Дуже болить?
– Ага, – шморгнула вона носом.
– Гм, – нахмурив лоба Роман. – Що ж з тобою робити? Ану, йди сюди, кошеня.
Нахилився, обережно
