Павлович, і Ніна Степанівна. Не бійтесь, наглянемо.
– А я все-таки під вечір теж під’їду, – заявив Микола Сергійович Шевчук, – спокійніше буде на душі.
Батьки схвально загули, міркуючи, що й собі треба проїхати.
– Марійко, Люда теж поїде з нашими на луг? – підступила до Марії мати Левка Макухи.
– Та збиралася. Вона однокласниками дорожить, – посміхнулась Марія. – Все потерпала, аби щось не завадило потрапити на випускний.
– Гарна у вас дівчина. Ось уже ж два роки не вчаться разом, а від мого все чую: «Наша Людка… наша Людка… туди поїхала… там перемогла…»
Марії було приємно слухати такі слова – доня в неї справді чудова, але, як матері, трошки ніяково й тривожно – хоч би не зурочили… Озирнулась навкруги – діти танцюють, снують туди-сюди, а Люди щось не видно. Де ж це вона?
Оддалік загледіла Таню Березняк, яка щось гаряче доводила однокласникам, і рушила до неї. Хороша в Люди подружка, душевна. От Женя – не така…
– Тетянко, ти Люду не бачила? – спитала, відкликавши дівчину вбік.
– Ой, тьотю Маріє, а вона вам хіба не сказала? Вона ж Ромка побігла зустрічати на станцію.
– А й не сказала. От, капосне дівча! – вигукнула спересердя.
Марії було трошки образливо: у Люди вже завелися секрети, вже вона сама вирішує. Для матері донька все ще залишилась тією маленькою восьмирічною дівчинкою, яка врятувала її зі страшної прірви, куди падала після смерті чоловіка.
– Марійко, не йди за Андрія, – просила мати. – Він чорнобилець та й старший чимало за тебе.
Але як вона могла послухатись, коли так кохала, як уперше кохають вісімнадцятої весни?
Дев’ять років подружнього життя злетіли легкокрилим птахом, як один казковий день. Ніби граючись, народила Людочку, заочно закінчила педучилище, скоро й робота знайшлась до душі – у дитячому садочку. Андрій, кремезний і дужий, носив її на руках – і не в переносному значенні. Інакше, ніж Марієчкою ніколи не звав.
Чорне крило біди накрило їх, коли Людочка перейшла до другого класу. Спочатку Андрій почав підкашлювати, потім з’явилась кров. Обласні онкологи встановили невтішний діагноз, і за зиму чоловік згорів, як свічка.
Що з нею тоді діялося… Думала, не виживе. Два тижні рісочки в роті не було. Відвернувшись від усього світу, отупіла й байдужа, лежала на канапі. Доньку мати забрала до себе, по кілька разів прибігала щодень наглянути на Марію. Благала підвестись, що-небудь з’їсти. Та Марія не чула матері. Привів її до тями Людин плач. Дівчинка судомливо схлипувала, а потім гірко проридала:
– Ма… мамо… ти… мене… не любиш… Я теж… помру… як тато…
Її, вже кволу від голоду, рвучко підкинуло на постелі. Вхопила своє дитя, притисла до себе й залилася слізьми. З того дня потрошку верталася до життя, до людей. Донька не відходила від неї: щебетала про своє, дитяче, й дивилася в очі запитливим недитячим поглядом. Горе наміць
