з цим, сприймала зовсім спокійно. Хоч і шкрябало на серці, та відчувала й свою вину. Та ось до неї почали доходити чутки, що чоловік не обминає жодну звабливу спідницю. А охочих переспати з ним, звісно, було багато, бо коханець він гарячий та щедрий… Ірині постійно кололи цим очі знайомі й подруги, навіть матері натуркотіли, що зять «безбожно тягається», малечу й ту возить у машині…
Терпець увірвався, коли Ірина без попередження повернулася з Києва, куди возила матір до лікаря, і застала Максима на подружньому ліжку з худющою розколошканою дівулею.
Отут і злетіла з Ірини Миколаївни вся вдавана роками покірність. З диким вереском і відбірною матірною лайкою вчепилася дівулі в патли, витягла з постелі, в чому мати народила, прогуркотіла з нею східцями з другого поверху і викинула за двері, прямо на вулицю.
Виявилось, що були свідки, і цю подію довго смакувало та потішалося з неї все містечко.
Лють, яка охопила Ірину, вимагала виходу. Вся тремтячи, увірвалася до спальні. Максим лежав на ліжку, нічим не прикрившись, і від душі реготав. Підскочила до нього з кулаками… й не зрозуміла, як опинилася на ліжку, в дужих обіймах. Так солодко вони вже давно не кохалися…
– Запам’ятай, Максиме, – сказала вона через півгодини, відпочиваючи на його лікті, – більше я такого не потерплю. Щоб у моїй постелі…
– Даю слово, – притиснув він руку до грудей.
«Та що з того, що тримає своє слово, – зітхнула Ірина Миколаївна під завивання пилосмока, – все одно нікого не обминає».
Вже було й змирилася, хоч сварки влаштовувала частенько, аж ось Максим почав ночами когось звати крізь сон. Прислухалась – якусь Люду, а потім в момент інтимного апогею, назвав її Людочкою…
Такого ще не було, й Ірина запанікувала. Закохався чи що?… А як же вона?! Це ж так можна все втратити… Якщо раніше, потерпаючи від чоловікових зрад, ладна була розлучитися з ним – нехай лише віддасть київську квартиру, то тепер їй зовсім не хотілося волі – приручила золота клітка…
Поклала собі негайно довідатися, що ж це за Люда така, що навіть уві сні її кличе? Колись, задля власного спокою, поклала собі ніколи не порпалась у його речах, та тепер – інша справа. Ірина почала нишпорити всюди, де щось могло бути сховане.
Якось Максим забув на кріслі барсетку. Тремтячими руками відкрила її і в одному з відділень натрапила на паку фотографій… Ошелешено присіла на крісло: невже таке можливо? На всіх фотографіях красувалася Люда Калиновська – оте мале дівча, що має гарний голос і їздить по всіляких конкурсах та фестивалях завдяки Максимовому спонсоруванню… На звороті кожної картки рясніли надписи, зроблені Максимовою рукою: «Людочка в Феодосії», «Людочка в Українському домі», «Людочка на фольклорному святі». Це неймовірно… Невже він зовсім здурів?! Ну, гарненька, талановита, але щоб якісь почуття? Воно ж дівча зовсім… Ні! Такого не може бути!
Конец ознакомительного фрагмента.
