нічого немає, ніхто б не повірив. Сама не розуміла, що стояло поміж нею і цим серйозним роботящим чоловіком, який років чотири тому овдовів, а цієї весни провів до армії єдиного сина: покійний Андрій чи донька?
Що ж, надійшов, певно, час вирішувати. У Люди вже своє життя.
Марія мрійливо посміхнулась і попрямувала додому. Люду все одно не дочекається. Не будуть же вони з Романом, стільки не бачившись, поспішати до гурту.
Хороший він хлопець. На той рік політехнічний закінчить, комп’ютери вивчає. Мати шанована в місті людина, вчителька. Батько, щоправда, алкоголіком був, царство йому небесне… От лишень Люді ще п’ять років навчатись, як то воно складеться…
А вдома Марію охопила незбагненна тривога: сновигала кімнатою, вмикала й вимикала телевізор, врешті лягла. Та якийсь неспокій точив душу, не давав задрімати. «Як же вони там гуляють, – потерпала, – він старший на чотири роки, дорослий чоловік… То мене Андрій беріг, не чіпав до весілля, а теперішня молодь на це дивиться дуже просто. Он які негарні речі розповідають про Женю. Пустилась берега дівка, ось тобі й красуня».
Марія крутилася в постелі, чомусь щеміло серце.
РОЗДІЛ ІІ
Ніч
1. Собака
На околиці містечка, у долині, за залізничним полотном, вужиком звивалась невеличка річечка. Її пологі береги поросли верболозами й очеретом, і лише в одному місці, там, де майже до самої води підступала асфальтівка, що вигнулася дугою в напрямку обласного центру, річка ширшала, вибігала до розлогих верб і хлюпала лагідною хвилею об піщане плесо. Це було улюблене місце відпочинку містечкових мешканців. У спекотну пору із самого ранку до смеркання на мілині борсалася малеча, засмагали на пісочку дорослі, стояв вереск і сміх.
Цієї ж опівнічної пори річка ледь-помітно погойдувала на своєму сріблястому дзеркалі тоненьку підкову місяця. Таємничі свічки зірок заглядали в її люстерко, немов хотіли щось розповісти або підгледіти.
Навкруги аж дзвеніла тиша. Лиш зрідка легенький вітерець доносив далекий собачий гавкіт і такі ж далекі звуки танцювальних мелодій. Та час від часу порушував нічну ідилію шелест шин на дорозі.
На асфальтівці стояв пес. Рудуватої масті, великий і дужий, з довгою мордою і схожим на шаблю хвостом. Розставивши високі лапи, задумливо дивився на воду. Вчув далеке й швидке: «Гав-гав-гав» і відповів протяжним басом: «Гувф-гувф».
На тому боці річки щось зашелестіло, завовтузилося в очеретах. Собака настовбурчив вуха, збіг з насипу, вискочив на плесо і загрозливо загарчав. Але скоро заспокоївся, пішов берегом, зупиняючись та принюхуючись. Знайшов полишену купальниками пластикову пляшку, вхопив зубами і почав шматувати. Награвшись, ліг під вербою, вистягнув передні лапи й завмер, вдивляючись у дзеркальну поверхню води.
Собака дуже любив це місце і по кілька разів на день бігав мітити, аби якийсь зухвалий пес не захопив його територію. Любив тут «полювати» на жаб, гавкати на качок, що спурхували з-під очеретів. А ще – любив воду. Забрівши
