засумував: ну, де вона ходить?
Пес зітхнув і вже збирався знову бігти додому – перевірити чи не прийшла, коли це вгорі на асфальтівці зупинилося авто, брязнули дверцята і хтось швидко побіг з насипу до верб, і відразу ж хтось важко погупав слідом… Собака скочив на ноги.
– Не треба… Не треба… – долинуло з-під верб.
Собака вагався: граються там чи, може, б’ються, бігти на допомогу чи ні, бо ще проженуть і налають.
– Мамочко!.. Допоможіть! – почулося відчайдушне.
– Ах ти ж, гадюка, – люто засичав хрипкий голос.
Щось глухо гупнуло й за мить долинув протяжний стогін…
Собака зірвався, як вихор, й кинувся на поміч. З розбігу налетів на міцно збите тіло, що ненаситно шматувало когось маленького, із загрозливим гарчанням уп’явся зубами в плече.
– А-а-а… – тоненько заверещав нападник, запацав ногами, – пішов, пішов звідси, тварюко…
– О-ох… – тихо прошелестіло позаду.
Собака кинув ворога і підскочив до верби. Відразу ж залоскотав ніздрі приємний знайомий запах. Він належав тій лагідній істоті, що зрідка навідувала їх з господинею, пестила його й годувала смачними цукерками. Але зараз їй було дуже погано, дуже боляче – собака це відчув усім своїм єством. Зі співчутливим повискуванням почав лизати залите солоними слізьми обличчя.
Нагорі брязнули дверцята. Страшна лють струсила пса і миттєво винесла на насип в одному стремлінні: будь за що покарати кривдника.
З несамовитим гавкотом, захлинаючись піною, кинувся він на легковика. Зблиснули фари, різкий біль блискавкою пронизав тіло, і собаку поглинула чорна прірва.
2. Ірина Миколаївна
Чому б то не полинути короткої літньої ночі у тихе царство Морфея молодій успішній жінці?
Мабуть, на те є важлива причина… Давно в своїй спальні на горішньому поверсі похропує мати, сонно затих увесь великий будинок, а Ірині Миколаївні не спиться. Колючі кігті образи й ненависті розривають на частини серце. Як завжди в такі хвилини, її збурена енергія шукала виходу. Тому у вітальні дзижчав пилосмок, визбирував неіснуючі порошинки на килимовому покритті.
Не спав і кіт – величезний попелястий перс. Здивовано водив очима за господинею: давно вже час додивлятися третій сон, притулившись до її теплих грудей, а вона чомусь розбігалася, прибирання затіяла…
Ірина Миколаївна підскочила до крісла, вхопила кота, занурилась обличчям у пахучу пухнасту шерсть.
– Геракле! Котику мій! Нікому, крім тебе, я не потрібна… Ну скажи, як можна жити з отакою скотинякою?
Кіт співчутливо замуркотів і лизнув її в підборіддя. Коли б він умів говорити, то сказав би, можливо, таке: «А на що ж інше ти сподівалася, забираючи з сім’ї чоловіка й батька? Схотіла ситого життя? Тож, люба моя, за все треба платити. Он я на тому тижні спробував потягти ласий шматок із миски у нашого добермана Біма,
