Фет-Фрумос і сонце та інші балканські казки. Народна творчість
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Фет-Фрумос і сонце та інші балканські казки - Народна творчість страница 8
– Скажи мені, донечко, як ти мене любиш?
– Люблю тебе, як золото, тату! – відказала дівчина.
– Коли так мене любиш, видам тебе заміж за найбагатшого царевича, у золоті й шовках ходитимеш. А ти, доню, – питає він середульшу, – як ти мене любиш?
– Люблю тебе, як мед, тату, як дорогоцінні камінці! – відповіла та.
– Коли так мене любиш, видам тебе заміж у багате царство, де матимеш усе: і їжу всяку, і вбрання розкішне. А ти, дитя, як мене любиш? – спитав найменшу.
– Я, тату, люблю тебе, як сіль! – відповіла найменшенька.
– Як сіль? – закричав цар, аж голос у нього затремтів. – Ти мене зовсім не любиш, а я ж так піклувався про тебе, любив тебе більше від твоїх сестер. Відтепер ти мені не дочка, йди геть звідси, щоб я й не чув про тебе, не бачив тебе. Геть, ти мені більш не потрібна!
Цариця, коли це почула, дуже злякалась, підбігла до них, стала розпитувати, що сталося. Хотіла вона все владнати, як і кожна мати, що любить своїх діток. Проте цар і слова не дав мовити, вигнав найменшу доньку.
Минуло кілька років. Цар повіддавав заміж своїх старших дочок у багаті царства, як того і хотів, поріднився з відомими володарями. А про найменшу доньку геть забув, навіть імені її не згадував. Для нього вона начебто померла.
А дівчина була жива й здорова. Коли батько вигнав її, вона вийшла з міста й блукала, поки зустріла старого обдертого каліку, що водив за собою ослика. Дівчина була дуже добра і надумала стати в поміч старому. Той запитав, чия вона і звідки. Дівчина сказала, що нема в неї ні матері, ні батька, що вона сама в цілому світі й нікуди їй подітися. Старий зрадів, що на старість матиме у хаті помічницю, і взяв її до себе. А жив він на кордоні з іншим царством. Хижка старого стояла у лісі, куди заходили мисливці з обох царств. Найчастіше з чужого царства приходив царський син. Юнак був добрий і лагідний, і коли йшов на полювання, завжди заходив до старого перепочити та погомоніти. Так він зустрів дівчину, і дуже вона йому сподобалася. Одного дня він сказав батькові, що хоче взяти заміж ту дівчину. Але що б то був за цар, коли б дозволив синові взяти за дружину дочку якогось старого каліки? Він мав це за страшну ганьбу, а тому й слухати не хотів про такий шлюб! Та син затявся, сказав, що пострижеться в ченці, коли його не оженять на тій дівчині. Цар думав, думав і надумав прогнати дівчину з лісу. Але спершу захотів побачити її, щоб знати, за що так сподобалася селянська дівчина його сину.
Якось уранці прокинувся старий цар, сів на коня і подався на лови. До полудня мандрував лісом, доки дістався хижки старого. На порозі стояла гарненька дівчина, така вродливиця, що й пером не описати, в одежі хоч і старенькій, та чистій. Цар зрозумів, що це і є та дівчина, яка так сподобалась царевичу, і, під’їхавши ближче, запитав, чи вдома батько.
– Дідуся немає, він пішов по дрова, – відповіла дівчина. – Я сама.
– А де ж твій батько?
– Немає тепер у мене батька, він давно вигнав мене з палацу.
– З якого палацу? – здивувався цар.
Тоді