ор. 551).
ПЕРЕДМОВА
Цей роман для мене – особливий. Хоч усі вони такі. Але цей – найособливіший. Причому цих особливостей багато. Почну з тієї, що він ішов до читача довгих двадцять чотири роки. Точніше – йшов менше. Більше стояв. Лежав. Сидів. Робив що завгодно, але не рухався. Усе розмірковував: варто чи ні. А потім зібрався і – сміливо «рвонув». Бо дописаний (та, власне, повністю зроблений) набагато досвідченішою рукою.
Його перші сторінки писалися тоді, коли автор не вірив, що вони колись стануть книгою. І час був такий. І автор був такий. І все було «таке». І безсонні ночі у найманій квартирі на Борщагівці, коли тільки починалося сповнене цікавих і небезпечних пригод Богдана Лисиці. Але тепер усе змінилося. Змінився час. Помінялася держава. Змінилися люди. Але не це головне. Іншим став автор. Тепер він сміливо кидає улюбленого героя у найнебезпечніші пригоди і знає, що той його не підведе. Обов’язково знайде правильний шлях. І нехай той шлях не завжди точний. Не завжди логічний. Не завжди прямий. Але він обов’язково є. І герой на нього обов’язково вийде.
Власне, ця книжка мусила б бути першою, а стала четвертою. І це, мабуть, правильно. В іншому разі, можливо, не було б трьох попередніх, а також десятків наступних, які вже задумано. Залишається почекати, коли автор і Лисиця знайдуть час для втілення все нових і нових ідей. А вони, повірте, шикарні. Також повірте у те, що вони обидва усе знайдуть. Усе потрібне для чергових «нескінченних насолод від читання і Цього Прекрасного Світу».
Присвячується студентським рокам.
Вони того варті.
А ще… зеленому чаю «Greenfield»…
«Цієї ночі мені приснився дивний сон. Чіткий. Виразний. Наче у 3 D. Такого довгого і яскравого не пригадую. За життя промайнули їх тисячі, але в пам’яті ніколи не лишались. Захотів би пригадати хоча б одного, мабуть, не вдалося б. Якби щось і згадалося, швидше за все, фрагменти. Можливо, яскраві. Можливо, страшні. Та все одно фрагменти. Не більше. І тут раптом – відразу таке! «Повнокровний» сюжетний сон. Як художній твір. З чіткими рельєфними образами. Продуманими панорамними картинами. Динамічними епізодами. Розвиненим сюжетом. Такий собі повнометражний художній фільм. Для прокату в кінотеатрах. З претензією на блокбастер. А може – й бестселер. І приреченістю на успіх у глядача. Світового глядача. Хоча – стоп. Це вже та територія, куди мені вхід суворо заборонено…
Коли проснувся, миттю кинувся до столу. І писав, писав, писав. Хапаючи сон за хвоста. Хоч той і нестямно бив крильми, щоб відлетіти… І наче – ухопив…»
– Але… Перш ніж ви почнете… Хто це сказав? «Що дивного в тім, що вмирає людина, ціле життя якої – ніщо інше, як дорога до смерті?» Хто це?
– Сенека.
– Смерть вас не вражає?
– Смерть – це моя буденність.
– Завжди одне і те ж, – думав він, – потрібно обов’язково вторгнутися в інтимне життя інших людей і роз’ятрити їхні рани, щоб визначити, чим же вони інфіковані. Потрібно простежити зв’язки, що ведуть від жертви до ката. Мабуть, причиною тому вічна цікавість – природжений інстинкт детектива, такий же потужний, як і інші інстинкти, і пов’язаний з одвічним прагненням до істини. Будь-яка загадка завжди викликає бажання розгадати її.
Пошук рішення – те ж саме полювання. Це радість дикуна, і ми наділені нею з самого народження.
ПРОЛОГ
25 вересня 1993 року, Афіни, 01 год. 18 хв.
«Ні, все-таки дивні вони створіння, ці жінки. Скільки їх уже ловлено-переловлено на таку нехитру наживку, а вони так нічому й не навчилися. За стільки часу. Погані, виходить, учні. Нестаранні… Ось і ще одна вскочила… Як же це все банально…»
Тоні лежав на готельному ліжку й не спав. Свердлив безсонними очима стелю з ліпниною. Вигадливий барельєф – химерні викрутаси вниз-угору і з боків, що обрамляли густо засіяне візерунками коло, – нависав над головою дамокловим мечем. А ніби – над усім майбутнім життям. Яке залежало від усього лиш одного кроку. Тепер одного. Зробиш його – і все це «горішнє химер’я» розсиплеться. Розтане. Зникне. Разом з передранішньою дрімотою. І на його уламках розквітне…
Не спав і думав. Думав… Думав… Думав… Бо думати стало зараз його найголовнішою роботою. Сенсом недавно початого буття… Нового. Яке скоро стане таким… таким… омріяним…
Думав і вичікував. Вичікував насторожено й чуйно, коли Пенелопа нарешті засне. Засне так, що буде можна…
Вичікував
