трильйонам клітин потрібні «рекреаційні процеси».
– Ви сказали, наче біолог.
– Мій шановний містере Фокс… За довге життя я змінив стільки професій, поки дістався заповітної парнаської вершини, що якби мій життєвий шлях перенестти на папір, вийшов би серйозний гросбух, гідний творчої уяви Луї Буссенара або Жуля Верна. Хоча, може, на схилі віку цим і займуся, забившись десь у глухе село. Щоб не заважали. Та, власне, у «Прерію» я і їду, щоб попрацювати над новою поемою. А релакс уже потім. У творчих людей вихідних не буває. І часу на відпочинок завжди бракує. Такими вже їх виліпив Господь. Та що я, власне, торочу. Ви ж фахівець. І все це знаєте не гірше за мене. А може, й краще.
– Чесно кажучи, я теж їду на Авгі не для відпочинку. Ну… у звичному розумінні. Треба прогулятися, змінити оточення, розвіятися після шлюбної катастрофи… Мій шлюб розпався, не почавшись…
Богдан замовк, гірко посміхнувся й подумав: а може, розповісти все? Адже правильно говорять: поділись горем з ближнім – і тобі залишиться лише його половина. А добра людина завжди допоможе бодай чуйним словом. Розрадить. Та й хто, як не поет, глибоко розуміє людську душу? Але… не розповів. Цю людину знав лише кілька хвилин. Не таке вже й довге знайомство.
– Он як! – чмихнув поет і на мить задумався; після чого психотерапевтично сказав: – А, нічого, друже, то все пусте. Не побивайтеся так… Може, це й на краще. А ви не думали, що то всевладна рука Долі відвернула значно більшу чи навіть і фатальну катастрофу? Зрештою, справжнє руденьке чи біляве щастя ви ще обов’язково зустрінете. Певен.
Богдан розумів незаперечну логіку містера Тейлора. І біль, що знову повернувся серцевим щемом, починав ущухати, розвіюватись, безповоротно відходити в минуле. Далеке. Дуже. В одне з прожитих життів. А може – й не прожитих. Але обов’язково далеких.
Підійшли до ґратчастих перилець і, спочатку Тейлор, а потім Богдан, сперлись обома руками. Перед очима простягалось грандіозне небесно-морське безмежжя, вражаючи заспокійливою силою. У такі хвилини здається, що спиняється нестримний плин часу і все навкруги застигає в чарівній нерухомості. Вершина буття – нерухомість і спокій.
– Геніальна краса, – не втримався містер Тейлор, дивлячись туди, де одна неприборкана стихія переходила в іншу. – Чарівно. Шикарна панорама. Панацея від стресів. Отак би дивився й дивився б, забувши і про час, і про решту. Тільки ти й ця одвічна краса. Перевіряв на собі. Переживання чи й психічний катаклізьм який – умикаю фільми про море. І… Допомагає. Найкращі ліки. Рекомендую.
Лисиця задумливо покивав.
– Відверто кажучи, – почав він, – думав, що охочих відпочити у «Прерії» буде більше, хоч це й останній заїзд. А їх – жменя.
– А мені це подобається, – упевнено проказав Тейлор. – Звик до самотності. Тиші. У мене он і родини немає. Але я нітрохи не шкодую. Поклав життя на вівтар творчості. То хай це вже буде моїм лихом, особистим, а не ще чиїмось… Хоча, може,
