він, – радий, що доля послала у нові знайомці саме вас. З вами легко. Весело. І – цікаво… Ні, доведеться-таки облишити поезію і взятися до романів. Детективних. Присягаюсь, що з вами у ролі головного героя вони б мали шалений успіх. Уявіть: автор – англієць, детектив – українець, місце дії – острів посеред Егейського моря… Підступний злочинець, убивство, підозра, захопливі версії, гострі моменти, непередбачувані перипетії, розслідування заходить у глухий кут і раптом – детектив чітко розкладає потасовану колоду фактів масть до масті… Та в кого не перехопить дух від усього цього? Ну як?
– Жартуйте-жартуйте, – усміхнувся Богдан. – Але в жарті жарту небагато.
– Вам не до душі пропозиція? – здивувався Тейлор.
– Чому ж? До душі, – стенув плечима Лисиця. – Навіть до тіла.
– Отож… – закивав поет. – Щоправда, у нашому випадку – все жарт.
– Це точно… Але я знову про екзотику. Хочете парі?
– На яких умовах? – загорівся Тейлор.
– Отже, ви не проти, – зрадів Богдан. – Чудово. – Він прихилився до поета й далі повів майже пошепки: – Берусь стверджувати, що власники пансіонату або індіанці, або полюбляють романи про них. Не хочу називати цей здогад «версією», щоб знову не насмішити.
– Ваша ставка? – Тейлор економив слова.
– Стривайте, – розпалювався Богдан. – Зробімо як джентльмени: я називаю вашу ставку, а ви – мою. Згода?
– Гаразд, – без вагань погодився поет.
– Грандіозно, – зацвів азартом Лисиця. – Але дозвольте маленьку передмову. Річ у тім, що я з дитинства люблю морозиво. Скажу більше: та любов уже переросла в приємну патологію. Особливо ж – із горіхами та шоколадом. Тож ваша ставка – тринадцять порцій морозива.
– Добре. – Поет знову не вагався. – Тільки чому саме тринадцять?
– Знаєте, – задумливо почав Богдан, – не хочу здатись неоригінальним, але це моє найщасливіше число. Дивіться: народився тринадцятого. Шкода, що місяців у році лише дванадцять, а то б тринадцятий обов’язково став би моїм. А так – він лише дванадцятий. Номер мого будинку – тринадцятий, автобусом добираюсь до метро – тринадцятим, номер школи, де я навчався, – теж тринадцятий. Університетська група на першому курсі – відповідно… Треба ще й одружуватися було тринадцятого. Власне, я так і планував, але Реґіна: «чортова дюжина»… «нещасливе число»…
Останні слова війнули сумом. Засочилася кров зі свіжої рани. Знову…
Тейлор наче й не помітив цього перепаду й весело сказав:
– Тоді ваша ставка – дві пляшки шампанського. На вибір.
– Згода. Отже – парі?
– Парі.
Ударивши по руках, узяли валізи й рушили доганяти, бо решта вже підходила під самісінький пансіонат.
Від пірса вгору, до пансіонату, вели зручні сходи з перилами. Ліворуч розкинувся пляж. Праворуч – бухта. Зручно і – благодать. Усе це стає твоїм. Хай і не надовго. Та все одно твоїм. Щоб
