поріг апартаментів, які стануть на кілька тижнів їхньою тимчасовою власністю.
– А зараз, – вів далі розпорядник, – прошу до пансіонату. У холі ви одержите ключі від ваших номерів.
«Такі повинні подобатись жінкам», – подумки резюмував Богдан, дивлячись услід елегантному портьє, а вголос мовив:
– Містере Тейлор, не бажаєте ще одного парі?
Поет ледь помітно підморгнув:
– З вами дрімати ніколи… Ні, таки шикарно, що Творцеві спало на думку перехрестити наші шляхи. Відчуваю, що проведений з вами час стане цікавим. І згадуватиму його часто. З приємністю.
– Ну, то як вам моя пропозиція?
– Навіть не знаю, – продовжували звучати в голосі поета грайливі нотки. – А якщо обидва рази ви будете на коні? Так і збанкрутувати недовго. На морозиві. Хто знає, чи не заманеться вам і далі знову й знову битися зі мною об заклад, бачачи, що Фортуна підморгує тільки вам? А, може, ви навіть знаєтесь із надприродними силами?
– У такому разі я б грав у карти й на рулетці, – посміхнувся Лисиця. – Не хвилюйтесь, друже. До банкрутства я вас доводити не збираюсь. Тому цього разу вашою ставкою буде «Ревю заплаканих небес».
Поет змінився на обличчі.
– Звідки ви знаєте?
– Нічого надприродного, – заспокоїв Лисиця, – просто, коли ми збирались, ви діставали з валізи капелюха. І я мимохіть поглянув на ваші речі.
– Фух, – зітхнув з полегшенням поет, – а я вже подумав…
– Ну, то як щодо парі, – тупцював на своєму Богдан.
– Тільки з вами, друже, і – востаннє.
– Берусь стверджувати, що двері мого номера із цифрою «тринадцять».
– А це ми зараз і перевіримо, – потер долоні поет.
Тим часом відпочивальники зникли за прозорими дверима. І лише дві самотні постаті й далі стояли біля валіз, розмовляючи. Збоку здавалося, що в їхньому житті все склалося саме так, як бажалося, і що життя перетворилося на суцільний празький торт. І все у ньому залежало від них. Але ось і вони рушили.
Раптом – цвьох!
Дивний різкий звук, схожий на удар батога, пронизав і повітря, і спокійну розмірену тишу. Богдан відчув, що валізу начебто хитнуло в його бік. Коли ж зупинився і глянув на багаж, здивувався так, немовби угледів щось містично-жахливе. І дивуватись-таки було чого. У валізі стирчала… стріла. Перехідний вид метальної зброї від каменюки до кулі. Стріла, якою однаково майстерно володіли, щоб заподіювати смерть, і древні Богданові пращури, і кочові племена степовиків, і герої історій про індіанців.
– Чудасі-і-ія, – протяг розгублений Богдан, ковтаючи.
– Нічого ж собі! Епізод з вестерна, – додав не менш наполоханий Тейлор, і обидва, наче після команди, звели голови у той бік, звідки, ймовірно, ту стрілу й випущено. Але кущі зберігали спокій. І мовчання.
Лисиця витяг стрілу. На щастя
