коли радісні вигуки навколо перетворилися в суцільне ревище, я не відразу зрозуміла, у чому річ. А потім раптом озирнулася – поряд із моїм конем, нога в ногу, плив білий драконокінь Оберона.
– Втомилася?
– Ні, – сказала я, намагаючись випростатися в сідлі. (Спина боліла неймовірно.)
– Хочеш, щось покажу?
– Хочу, звичайно…
– Перелазь. – Він подав руку.
Я не зрозуміла навіть, що він задумав, – усе вийшло само собою. Щойно сиділа на своєму слухняному конику – і ось я вже в сідлі Оберона, на спині білого драконоконя. Попереду мене – довжелезна шия, розвівається на вітрі молочна грива, косує збоку каре око – розумне, майже людське.
– Поглянь. – Оберон сидів позаду мене, я бачила тільки його руки. – Бачиш усіх цих людей?
– Бачу.
– А зараз подивись-но сюди…
Він підніс до мого обличчя долоню. Я глянула крізь його пальці.
Нікого не було! Порожня дорога, уздовж дороги – будинки, повзе караван. Бачу Гарольда, він дивиться вбік. Вершника перед Гарольдом бачу… А там, погляньте-но, мій знайомий гачконосий комендант замку, «його милість». А де ж люди вздовж узбіч?
Оберон прибрав руку, і я знову всіх побачила. Хлопчаків на дахах і на деревах. Малюків на плечах батьків. Жінок, що розмахували хусточками, капелюхами, квітами…
Подивилася ще раз крізь пальці Оберона – порожньо. Караван іде пустельною дорогою.
– Чому це так?
– Звичайним поглядом ти начебто бачиш два світи. Себто поєднання двох світів. А я тобі показую тільки те, що видно «тонким поглядом». Це Королівство. І ти до нього належиш.
– А… можна ще раз?
Його рука була біла й тепла. Цього разу я побачила, що на дорозі, окрім каравану, є ще одна жінка – висока, пряма, в довгому плащі. Стоїть на віддалі. Не кричить, не махає руками. Просто дивиться.
– А це хто?
– Де?
Він швидко глянув убік жінки («звичайним поглядом» я її не бачила – вона ховалася за спинами натовпу).
– А-а-а… це… вона вирішила залишитися.
– Хіба так можна?
– У неї серйозна причина.
– Яка?
– Ну, Ліно, про це згодом.
Мить – і мене знов усадовили на спину мого коня. Драконокінь Оберона вигнув шию – і ось він уже далеко попереду, на чолі каравану.
– Коли розмовляєш із королем, – Гарольд, як і досі, на мене не дивився, – не забувай, будь ласка, додавати «ваша величносте». Якщо Обе… якщо його величність не робить тобі зауваження, це не означає, що він не бачить твого нахабства. Зрозуміла?
Так я стала частинкою Королівства.
Це чудово.
Але, мабуть, мені ще не раз доведеться про це пошкодувати.
Розділ шостий
Квіти та змії
Як тільки поля лишилися позаду, а обабіч дороги простяглися луки й гаї, у голові колони
