а я його ще жодного разу не бачила. А наречені принца? Оберон казав, що, здається, аж шість. Нащо так багато? Треба буде розпитати.
І я, мабуть, задрімала. Бо вночі дуже мало спала, уривцем поринаючи в тривожний сон. І ось я задрімала, і сниться мені, що лечу я без крил все вище й вище в цьому синьому небі, а ластівки навколо водять хороводи…
– Ну, розляглася! А вчитися хто буде?
З переляку я так і сіла. Гарольд стояв поряд – рішучий і похмурий.
– Це ти мене вчитимеш?
– Ні, дивитися на тебе буду! Швидко вставай. У нас усього півгодини.
Робити нічого – довелося встати із свіженької травички та йти за ним. Він привів мене на узлісся, кивнув на порослу травою купину й дав у руки посох із потовщенням на кінці.
– Це посох. Урок перший: маг дороги повинен відчувати небезпеку.
– Ти ж минулого разу казав, що урок перший…
– Минулий раз – не рахується! І не перебивай. Отже, маг дороги повинен відчувати небезпеку. Під однією з цих купин у норі – отруйна змія. Вгадай, під якою.
– Змія?
– Так! І годі перепитувати!
– А як визначити? Потицяти посохом?
Гарольд, наче непритомний, закотив очі під лоба. Мені навіть лячно стало.
– Ну чому ти сердишся? Ти ж не пояснюєш, як!
– Отак, – він щосили стримувався. – Береш посох у праву руку. Пеленгуєш, тобто водиш туди-сюди, поки не виникне… таке особливе відчуття в долоні. Ну, ніби ти посохом сприймаєш небезпеку.
– А як я можу посохом відчувати.
– Можеш, якщо ти насправді маг! Дій!
Я слухняно взяла посох у руки. Поводила туди-сюди… Нічогісінько. Гарольд стояв над душею, пропікав мене очима і всім своїм виглядом виказував: добре, аби тебе змія живцем проковтнула, нездаро…
– Я щось роблю неправильно?
– Ти все робиш неправильно. Ти повинна ловити посохом тонкі сигнали, розумієш?
– Як антеною?
– Як посохом! Давай іще раз.
Я знову поводила посохом. Придивилася до купин – у двох із них темніли круглі дірки. Нори? А в третій начебто нічого не було.
– Ось тут змія, – я навмання ткнула пальцем в одну з дір.
– Ні. Змія не там. І ти нічого не відчула. Ти навіть не намагалася.
– Я намагалася…
– Тоді шукай змію!
Мій посох рухався туди-сюди, як «двірник» на склі машини.
– Змія там, – я показала на іншу купину.
– Ні!
– Можливо, тут узагалі немає змій?
– Є! Тут зовсім поряд сидить дуже отруйна й страшна змія. Її укус вбиває за кілька хвилин… у страшних муках. Вона прокушує наскрізь чоботи. І навіть кольчугу. Це страшно й небезпечно, розумієш? Думай про небезпеку. Про те, що може з тобою трапитися через кілька секунд!
Він переборщив.
Він
