серйозне. Гарольд, не проронивши жодного слова, зсунув мене просто на карту перед Обероном, який сидів тут же й уважно слухав співрозмовників.
– Це в долинах весна суха, – сказав король, ні на мить не перериваючи розмови. – А за горами, між іншим, ллє, і я не впевнений, що крижана купіль за цих умов – найліпше місце для переходу.
Він узяв мою руку в свою, підсмикнув рукав (я побачила, на що перетворилася моя кисть, і тільки зараз злякалася). Потягнувся за посохом, приклав до укусу смарагдово-рубінове навершя.
– …Давайте не будемо ухвалювати поспішних рішень. У нас щонайменше – ще тиждень спокійної дороги. А вас, канцлере, я попрошу дуже детально розповісти про всі переваги вашої пропозиції і недоліки, якщо ви їх бачите.
Моя долоня із синьої й грубезної зменшувалась на очах до нормальних розмірів і білішала. Як і раніше, болю я не відчувала.
– Вас, панове радники, я попрошу зайнятися розвідниками – мене турбує недостовірність нових відомостей…
Він випустив мою руку.
– Гарольде, я тобою незадоволений.
Бідний Гарольд! Мені його стало навіть жаль.
Він виходив із шатра, ледве тягнучи ноги. Щоб підбадьорити хлопця, я наздогнала його й жваво сказала:
– А я не злякалася…
Він глянув на мене, і я аж відсахнулася. Непотрібне йому моє підбадьорення! А от коли б я провалилася крізь землю… І чим швидше, тим краще…
– Гарольде! – від одного з господарських возів його гукала мати. – Що трапилося?
– Нічого, ма. Усе гаразд.
У голосі його бринів такий сум, що мати занепокоїлася всерйоз:
– Ти був у короля?
– Мені ніколи, ма!
І, щоб показати матері, що він дійсно не має жодної хвилини, Гарольд ухопив мене за комір і потягнув туди, де бродили, поскубуючи травичку, наші коні.
Я мовчала й не опиралася. Видно ж, що парубок сам не свій.
Він випустив мій комір. Я ледве не впала.
Відійшов убік і сів до мене спиною на повалене дерево.
– Навіщо ти била посохом по траві? – запитав він безбарвним голосом.
– Бо злякалася. Ти мене налякав.
– Я її налякав… – повторив він з гіркою іронією.
– Послухай, Гарольде. Тобто скажіть, майстре… А Оберон… тобто його величність, він може будь-які рани отак, навіть не дивлячись, зцілювати?
Він так довго мовчав, що я вже вирішила – не відповість.
– Ні. Тільки рани, завдані звичайними, немагічними… тваринами. Ну і людьми з «грубого» світу. А коли ми перетнемо кордон… Слухай, ти справді така тупа?
– Від тупака чую! – відрізала я.
І ми посварилися на віки вічні.
Заночували на березі річки, на пагорбі, де повівав вітерець, і комарі майже не кусали. Коні паслися в темряві, тихенько пофоркуючи. По всьому табору горіли багаття. Люди вешталися від вогню до вогню
