було вислизнути надвір, аж раптом відчув на собі Стефин погляд. Вона все бачила й, напевно, чула нашу розмову, бо раптом крикнула з-за шинкваса:
– Ей, там! Ти чєво пріцепілся к інтєлігєнтному чєловєку?
– Ти ко мнє? – обернувся до неї прохач.
– Валі оттуда! А то щас міліцію визову! – пригрозила Стефа.
І тут «інтелігентний чоловік» почув таке, від чого кров ударила в голову.
– Закрой рот! – ошкірився ярижник. – Су…
Він не доказав. «Тільки без синців», – майнула думка, і я зацідив йому кулаком під «дихало», а коли він склався удвоє, додав ребром долоні по карку. Ярижник уже лежав на підлозі, аж тут на мене посунули двоє його почарківців. Я недаремно пив каву під «розстрільним» муром – від першого удару ухилився так вчасно, що нападник затопив кулаком у стіну. А ось другого покидька я привітав невдало. Від злості угнітив коліном у пах з такою силою, що замість зігнутися сарака, мов ганчір’яне опудало, відлетів назад і з гуркотом перекинув високого столика. На підлогу гримнули кухлі з пивом, посипались, розлітаючись на друзки, тарілки.
Не знаю, чим би все закінчилося, але враз поміж нами виросла Стефа.
– Прєкратітє нємєдлєнно! – закричала вона. – За посуду кто будєт платіть?!
– Я заплачу, – сказав я.
– Ну да! Оні всьо началі, а платіть будєтє ви? – обурилася Стефа. – Галя! – обернулася вона до прибиральниці, яка тим часом стояла на варті біля шинкваса. – Ти міліцію визвала?
– Он пєрвий ударіл! – раптом показав на мене чоловічина з відсутнім лицем, котрий читав газету.
– Не треба міліції, – сказав я, пасучи очима своїх нападників, аби хтось зненацька не накинувся збоку. Але вони ще тільки збирали себе докупи. – Я все оплачу.
Стефа подивилася на мене ясними, як у лошати, очима й далі говорила по-тутешньому, щоб усі чули:
– Я своімі глазамі відєла, кто начал драку! Я буду свідєтєлєм.
Усі загули, засперечалися, хто тут винен, і в тому шарварку Стефа обдарувала мене таким поглядом, за який я готовий був знову піти на каторгу.
– Оце-то дідо, – мовила вона пошепки. – Ну й ну…
Враз упала тиша. До «хвилинки» заходив наряд міліції.
– Це не я, – злякано звела брови Стефа. – Я нікого не викликала.
Звісно, що ні. Ніхто нікуди не дзвонив, менти знали, по кого прийшли. Один із них підступив до мене і взяв за лікоть:
– Пройдьомтє…
Від доторку його руки я напружився. За будь-який спротив, особливо за відірваного міліціонерові ґудзика, такому, як я, світило від трьох до семи.
Стефа почала їх переконувати, що я не винен, що вона буде свідком на будь-якому суді.
– Нє волнуйтєсь, гражданочка, – заспокоїв її огузкуватий сержант, котрий стояв збоку і лузав гарбузове насіння, акуратно ховаючи лушпиння в кишеню. – Разбєрьомся.
Мене вивели і посадили у міліцейський «воронок»,
